19 .10. 2016. в ЗОШ №3 відбулися збори для батьків майбутніх першокласників. На зборах були представленні дві програми: загальноосвітня програма та програма за проектом « Інтелект України».
Виступили вчителі традиційної школи, які ознайомили батьків із змінами в програмі, з вимогами до навчальних предметів. Вчителі, які працюють за проектом « Інтелект України» ознайомили батьків з новою методикою викладання предметів, цікавими формами роботи.
телефони_гарячої_лінії.doc | |
File Size: | 107 kb |
File Type: | doc |
БАТЬКАМ ПО ТИПУ ТЕМПЕРАМЕНТУ
Серед індивідуальних особливостей людини, що найяскравіше характеризують її діяльність, манеру поведінки, взаємини з оточуючими особливе місце посідає темперамент. Що це таке?
Психологічний вияв нервового складу, психологічне вираження нервової системи, стиль почуттів людини, стиль її вольових процесів, який породжений складом нервів.
Це сила або слабкість, швидкість чи повільність, витривалість, урівноваженість чи неврівноваженість, жвавість чи приглушеність, керованість, напівкерованість, некерованість психічних рухів. Це динамічні властивості психіки, ніби почерк, емоційних, вольових, розумових процесів, манера їх протікання.
Відомо, що кожен із нас обов’язково належить до одного з чотирьох типів темпераменту: сангвініка, холерика, флегматика або меланхоліка. Відомо також, що жодна людина ніколи в одну з цих “рубрик” цілком не вкладалась. Бо тип – це умовність, прокрустове ложе. А людина – багатомірна. Можливо тому час від часу з’являються статті про те, що типів темпераменту не чотири, а знасно більше. Та попри це без класичної типології на сьогоднішній день нам не обійтись.
Маємо надію, що матеріали допоможуть кожному провести діагностику й самодіагностику виявів темпераменту.
САНГВІНІКИ
Сангвініків можна охарактеризувати трьома ознаками: сильні, урівноважені, рухливі. Сангвініки легко пристосовуються до нових людей, нового середовища, нових потреб. Емоційні, контактні, життєрадісні, з живою мімікою (коли їм весело – вони сміються, сумно – плачуть). З виразу обличчя легко здогадатись, який у них настрій, як ставляться до того, хто з ним спілкується. У них переважає настрій. Вони довірливі, з ними приємно спілкуватися. Їхня увага нестабільна, вони уникають труднощів, з прийняттям рішень поспішають.
Як правило, у присутності сангвініка, люди почуваються легко й невимушено, без напруження. Тільки-но зійшлись, а враження таке, ніби давно знайомі.
Ці люди дуже енергійні, надзвичайно активні. Довго прцюють без утоми. Але за тих умов, коли робота їх цікавить. Якщо вона не дуже захоплює, можуть покинути все, не довівши до кінця. До критики ставляться спокійно. Із задоволенням беруться за нову справу, відзначаються винахідливістю. Швидко реагують на навколишні події. Байдуже ставляться до нового.
Товариські. Легко переборюють труднощі й допомагають їх долати іншим. Можуть бути лідерами. Добре стримують вияви своїх почуттів ( збудження і гальмування десь у співвідношені 50х 50 % ). Їх легко дисциплінувати, оскільки швидко виробляють потрібні навички й перебудовуються без труднощів. У сангвініків практично немає ворогів: вони з розумінням ставляться до думок і вчинків інших, толерантні, контактні. У колективі почуваються впевнено, не бояться ризику й відповідальності.
Як стверджував фізіолог І.Павлов, сангвініки найбільше пристосовані до життя, оскільки сильніші, урівноваженіші, енергійніші, легші за інших на підйом, легко впорюються із завданнями, які потребують кмітливості. Довготривалих і копітких справ зовсім уникають. Людей із цим темпераментом можна було б назвати улюбленцями долі, якби вона для страху час від часу їх не карала. Вони переоцінюють свої можливості. Їх слід залучати до громадської діяльності, ставити перед ними все нові завдання, контролювати якість роботи.
МЕЛАНХОЛІКИ
Меланхоліки, як правило, слабкі, процеси збудження і гальмування протікають повільно.
Вони дуже чутливі люди, друзі книги й природи. Мрійливі, мляві, замкнені, песимістичні. Міміка й рухи невиразні, голос тихий ( рідко сміються ). Настрій дещо пригнічений, бо переважають гальмівні процеси. Кожен життєвий поворот для меланхоліків – удар, бо переживають сильний страх у небезпечній ситуації. Вони дуже чутливі й вразливі. Довго пам’ятають образи, навіть невеликі неприємності виводять їх із рівноваги, можуть викликати сльози. При невдачі -пригнічені й розгублені.
Завжди серйозні, а почуття свободи, розкутості й приємної веселості майже ніколи не відчуваються. Вони невпевнені у собі. Серйозність у меланхолліків іноді досягає патології (це з погляду життєрадісних людей ). У них повільна зміна почуттів і контролю, повільні рухи, мовлення, одноманітна міміка.
Сором’язливі, перед труднощами розгублюються. Терпіння дуже слабке, адаптація важка, недооцінюють свої здібності, недовірливі. Важко засвоюють точний розпорядок життя, колектив їх стомлює, а служба в армії для меланхоліків проходить неймовірно важко. Активність низька, не здатні витримувати сильне нервове напруження. Вони швидко втомлюються. При сильних подразниках погіршується діяльність. Рідко користуються допомогою товаришів. Легко пристосовуються до дуже вузького середовища (родина, невелике коло друзів). У доброму колективі здатні виявляти наполегливість, завзятість. Уважні до людей, тактовні.
Меланхоліки ніколи не бувають активістами й громадськими діячами. Вони ті, кого ведуть. Вони уникають труднощів й перешкод, відмовляються од боротьби. Нездатні відстоювати свої погляди, скромні, не самостійні, залежні.
Їх часто називають диваками, бо у них надзвичайно розвинена уява. Вважається, що їхнє мовлення не встигає за уявою, тому вони мовчуни. Геніїв якраз найбільше серед меланхоліків. Ці люди – індивідуалісти.
Мають свій, часто оригінальний погляд. Відзначаються надзвичайною точністю й скрупульозністю в діяльності.
Є професії, протипоказані меланхолікам, але вони такі й не обирають, бо бо покладаються на свою інтуїцію.
Меланхоліків в сільській місцевості нерідко перетворюються на флегматиків, а то й сангвініків. Можливо, впливає свіже повітря, вода, їжа, рух і те, що в селі немає великого нагромадження людей.
ФЛЕГМАТИКИ
Флегматики – сильні, урівноважені, інертні, пасивні.
Флегматики – це передусім тверезі консерватори, мудрі ведучі, які реально оцінюють свої здібності, хранителі таємниць, це “річ у собі”: непроникливі, нерозгадані. Нелегкі на підйом, нерішучі, недовірливі, пасивні. Відзначаються повільним виникненням і зміною почуттів та емоційних станів. Вони сповідують філософію людей: “Тихіше їдеш – далі будеш”. Можливо, саме вони її й створили. Це – “генії відстрочок”. Вони очікують. До виконання завдання флегматиків слід не лише заохочувати, а й готувати заздалегідь, повторивши не один раз. А два чи три завдання – їм узагалі осягнути не під силу, їх охоплює паніка. Їхньою діяльністю слід керувати, а не підганяти. Вони ретельно обдумують і планують свої дії. Рішення планують послідовно і невідступно.
Флегматики повільні, як і їхнє мовлення. Малоемоційні, почуття виражають слабко, тобто мають слабку емоційну збудливість. Їх нелегко розсмішити, розгнівати, але нагромаджені негативні емоції можуть дати непередбачений вибух гніву. Їхня мімікаодноманітна, мовлення невиразне. Імовірно, що прислів’я: “У тихому болоті чорти водяться” – саме про них. Флегматики наполегливі в роботі, розпочате доводять до кінця, проте надто повільно, чим дратують оточуючих. Страждання переносять терпляче, не скаржаться на них, але страждання інших їх також мало хвилюють. До критики ставляться байдуже. Працьовиті.
Мають негативне ставлення до нового. Нелегко сходяться з новими людьми. Повільно пристосовуються до нового оточення. Флегматики роблять усе без поспіху, як би їх не підганяли. Мають повільне засвоєння й перебудову навичок. Перевиховання флегматиків – справа нелегка. Таких до активності доводиться спонукати.
Люблять спокійні кольори, спокійну музику, спокійну обстановку. У стосунках із людьми виявляють постійність, відданість. Надійні у дружбі, у сім’ї. Люблять вузьке коло давніх знайомих. У стосунках з людьми врівноважені, у міру товариські, уникають пустої балаканини й неділових контактів. В екстремальних умовах стають загальмованими, розгублюються, тому потребують підказки.
ХОЛЕРИКИ
Холерики – сильні, неврівноважені, рухливі. Це люди з великим життєвим тонусом, великою активністю, енергійністю, непосидючістю. Їх “наступ” важко зупинити. Вони нестримані, нетерплячі, запальні. У них є така особливість, якої немає в інших: з’являтись у потрібний момент. Трапляється з людиною нещастя, і холерики тут як тут, бо це люди з “оголеним нервом”. Вони відчувають не лише свій біль, а й біль тих, хто поряд. Байдужими ніколи не бувають. Холерики багатьом видаються щасливцями. Та все це тому, що встигають робити найбільшу кількість спроб і помилок за одиницю часу. Вони швидко рухаються й швидко розмовляють. У них немає внутрішніх затисків, вони розкуті, завжди живуть за програмою максимум. Їхня поведінка неврівноважена. Потреба уві сні мала, однак завжди бадьорі. Вони легко збуджуються й довго заспокоюються.
Холерики – дуже компанійські люди, бойові, завзяті, але задиркуваті, запальні, правда, швидко відходять і потім страждають (їм треба багато прощати). А все через надмірну активність, навіть реактивність. В їхній поведінці це виявляється в нестриманості, роздратованості, настирливості. Швидке збудження веде до того, що вони мало роздумують і відразу діють. Відверто вступають у суперечки, бувають агресивними. Їм важко приборкувати свої бажання, не можуть чекати (погано спрацьовують гальмівні центри). Холерики не пристосовуються до середовища, а намагаються пристосувати середовище, оточуючих до себе. Їхня стихія – крайнощі: або – або. Музику люблять гучну, кольори – дуже яскраві.
Холерики – люди натхненні й невтомні, ініціативні, подають надзвичайно багато ідей. Однак розпочату справу їм дуже важко довести до кінця, як і втілювати свої ідеї. Їх слід не утомлювати одноманітністю роботи.
Для холериків характерне бажання виділитись із колективу, стати лідером. У них виразна міміка й пантоміміка.
Зустрічаються холерики, у яких збудливість поєднується з підвищеним настроєм. Такі люди завжди на видноті, на таких тримається будь-яка компанія. Але “у великих дозах” вони стомлюють оточуючих. Їм властиві переходи від вираження симпанії до виявів антипатії. При поразках – схильні до агресії.
На вищому рівні холерики – це одержимі люди, фанатики. Жорстокі лідери, як правило, - це авторитарні холерики. У них велика сила волі, активність, динамічність. Терпіння слабке. Значно переоцінюють свої здібності.
Що дають учителю і батькам знання про типи темпераменту?
Користі від цих знань немало. І, можливо, найголовніша – пізнавши свого вихованця через його темперамент, не будемо вимагати того, чого він не може. Адже особливості темпераменту стійки, вроджені, а не виховуються, і зберігаються впродовж усього життя людини, піддаючись змінам лише незначною мірою. Намагання багатьох людей змінити свій “поганий” темперамент закінчувалися невдачами. Природа не любить, коли “до неї втручаються” і мстить. Виховувати й коригувати можна лише характер. Він і приглушуватиме якоюсь мірою небажане в темпераменті.
Особливості темпераменту найяскравіше виявляються в екстремальних умовах – так вважають психологи. Це стихійні лиха, епідемії, війни, бійки, сварки тощо. Однак і в повсякденному житті, придивившись до оточуючих, ми завжди побачимо в одного – риси сангвініка, в іншого – флегматика тощо. Нерідко в однієї людини виявляються ознаки двох, а той трьох типів темпераменту. І все ж домінує якийсь один.
Який із чотирьох типів темпераменту найкращий, а який найгірший?
Науковці вважають, що таке запитання недоречне, бо немає найкращих і найгірших.
Важче з дітьми. Але й тут можна зарадити. Скажімо, нелегко живеться дітям-холерикам, особливо молодшого віку. Якщо холерику весело, він не сміється, а регоче, якщо невдача, він не плаче, а ридає, у нього різкі перепади настрою.
Та найбільше оточуючих дратують такі діти своєю вимогливістю, категоричністю: “Негайно і тут”. Не всім подобається і їхнє лідерство, тому таких найчастіше сварять, можуть навіть відлупцювати. Товаришів у холерика багато, але через свою запальність він часто з ними свариться. Дорослі повинні з розумінням ставитися до такої дитини. Навіть коли дитина винна, не треба кричати, а, навпаки, приголубити, пожаліти, навіть пристати на її сторону, погодитися з нею, похвалити за щось. А коли заспокоїться, лагідно, тактовно сказати, що саме засмучує вас у її поведінці. І критикувати не дитину, а її вчинок.
Важко впоратися і з дітьми-флегматиками. Дома одне й те саме: “Швидше застели ліжко”, “Швидше їж”, “Одягайся швидше, не дратуй своєю повільністю”. Аналогічне вони десятки разів чують і від учителя. Дитяча психіка не в змозі все витримати. Ці діти завжди будуть вайлуватими, і їх слід сприймати такими, якими вони є. Бо це надійні, невтомні трудівники, готові виконати будь-яке завдання. Треба лише їх заздалегідь до цього готувати: “Ось це бажано зробити до вечора, а те завтра”, тоді всім буде добре.
Без сумніву, найважче в цьому світі дітям-меланхолікам. Вони найменше пристосовані до життя, бо непрактичні, знаходяться у своєму світі уяви, мрій. Їх стомлюють азартні ігри, велика кількість людей, гучна музика, голосні розмови. Таких не слід силоміць залучати до гри, громадської роботи, не слід соромити. Їм і без того нелегко. І сторонньої допомоги такі діти потребуватимуть певний час. А в ранньому віці дитячі ясла й садки взагалі не для них. І все ж, нагадаємо ще раз: на нашій планеті лише меланхоліки дали стільки геніальних людей, скільки сангвініки, холерики й флегматики разом – така статистика.
Навіщо нам потрібні знання про психологічні характеристики типів темпераменту? Ці знання потрібні кожному, щоб прогнозувати не лише свої дії, а й оточуючих.
Психологічний вияв нервового складу, психологічне вираження нервової системи, стиль почуттів людини, стиль її вольових процесів, який породжений складом нервів.
Це сила або слабкість, швидкість чи повільність, витривалість, урівноваженість чи неврівноваженість, жвавість чи приглушеність, керованість, напівкерованість, некерованість психічних рухів. Це динамічні властивості психіки, ніби почерк, емоційних, вольових, розумових процесів, манера їх протікання.
Відомо, що кожен із нас обов’язково належить до одного з чотирьох типів темпераменту: сангвініка, холерика, флегматика або меланхоліка. Відомо також, що жодна людина ніколи в одну з цих “рубрик” цілком не вкладалась. Бо тип – це умовність, прокрустове ложе. А людина – багатомірна. Можливо тому час від часу з’являються статті про те, що типів темпераменту не чотири, а знасно більше. Та попри це без класичної типології на сьогоднішній день нам не обійтись.
Маємо надію, що матеріали допоможуть кожному провести діагностику й самодіагностику виявів темпераменту.
САНГВІНІКИ
Сангвініків можна охарактеризувати трьома ознаками: сильні, урівноважені, рухливі. Сангвініки легко пристосовуються до нових людей, нового середовища, нових потреб. Емоційні, контактні, життєрадісні, з живою мімікою (коли їм весело – вони сміються, сумно – плачуть). З виразу обличчя легко здогадатись, який у них настрій, як ставляться до того, хто з ним спілкується. У них переважає настрій. Вони довірливі, з ними приємно спілкуватися. Їхня увага нестабільна, вони уникають труднощів, з прийняттям рішень поспішають.
Як правило, у присутності сангвініка, люди почуваються легко й невимушено, без напруження. Тільки-но зійшлись, а враження таке, ніби давно знайомі.
Ці люди дуже енергійні, надзвичайно активні. Довго прцюють без утоми. Але за тих умов, коли робота їх цікавить. Якщо вона не дуже захоплює, можуть покинути все, не довівши до кінця. До критики ставляться спокійно. Із задоволенням беруться за нову справу, відзначаються винахідливістю. Швидко реагують на навколишні події. Байдуже ставляться до нового.
Товариські. Легко переборюють труднощі й допомагають їх долати іншим. Можуть бути лідерами. Добре стримують вияви своїх почуттів ( збудження і гальмування десь у співвідношені 50х 50 % ). Їх легко дисциплінувати, оскільки швидко виробляють потрібні навички й перебудовуються без труднощів. У сангвініків практично немає ворогів: вони з розумінням ставляться до думок і вчинків інших, толерантні, контактні. У колективі почуваються впевнено, не бояться ризику й відповідальності.
Як стверджував фізіолог І.Павлов, сангвініки найбільше пристосовані до життя, оскільки сильніші, урівноваженіші, енергійніші, легші за інших на підйом, легко впорюються із завданнями, які потребують кмітливості. Довготривалих і копітких справ зовсім уникають. Людей із цим темпераментом можна було б назвати улюбленцями долі, якби вона для страху час від часу їх не карала. Вони переоцінюють свої можливості. Їх слід залучати до громадської діяльності, ставити перед ними все нові завдання, контролювати якість роботи.
МЕЛАНХОЛІКИ
Меланхоліки, як правило, слабкі, процеси збудження і гальмування протікають повільно.
Вони дуже чутливі люди, друзі книги й природи. Мрійливі, мляві, замкнені, песимістичні. Міміка й рухи невиразні, голос тихий ( рідко сміються ). Настрій дещо пригнічений, бо переважають гальмівні процеси. Кожен життєвий поворот для меланхоліків – удар, бо переживають сильний страх у небезпечній ситуації. Вони дуже чутливі й вразливі. Довго пам’ятають образи, навіть невеликі неприємності виводять їх із рівноваги, можуть викликати сльози. При невдачі -пригнічені й розгублені.
Завжди серйозні, а почуття свободи, розкутості й приємної веселості майже ніколи не відчуваються. Вони невпевнені у собі. Серйозність у меланхолліків іноді досягає патології (це з погляду життєрадісних людей ). У них повільна зміна почуттів і контролю, повільні рухи, мовлення, одноманітна міміка.
Сором’язливі, перед труднощами розгублюються. Терпіння дуже слабке, адаптація важка, недооцінюють свої здібності, недовірливі. Важко засвоюють точний розпорядок життя, колектив їх стомлює, а служба в армії для меланхоліків проходить неймовірно важко. Активність низька, не здатні витримувати сильне нервове напруження. Вони швидко втомлюються. При сильних подразниках погіршується діяльність. Рідко користуються допомогою товаришів. Легко пристосовуються до дуже вузького середовища (родина, невелике коло друзів). У доброму колективі здатні виявляти наполегливість, завзятість. Уважні до людей, тактовні.
Меланхоліки ніколи не бувають активістами й громадськими діячами. Вони ті, кого ведуть. Вони уникають труднощів й перешкод, відмовляються од боротьби. Нездатні відстоювати свої погляди, скромні, не самостійні, залежні.
Їх часто називають диваками, бо у них надзвичайно розвинена уява. Вважається, що їхнє мовлення не встигає за уявою, тому вони мовчуни. Геніїв якраз найбільше серед меланхоліків. Ці люди – індивідуалісти.
Мають свій, часто оригінальний погляд. Відзначаються надзвичайною точністю й скрупульозністю в діяльності.
Є професії, протипоказані меланхолікам, але вони такі й не обирають, бо бо покладаються на свою інтуїцію.
Меланхоліків в сільській місцевості нерідко перетворюються на флегматиків, а то й сангвініків. Можливо, впливає свіже повітря, вода, їжа, рух і те, що в селі немає великого нагромадження людей.
ФЛЕГМАТИКИ
Флегматики – сильні, урівноважені, інертні, пасивні.
Флегматики – це передусім тверезі консерватори, мудрі ведучі, які реально оцінюють свої здібності, хранителі таємниць, це “річ у собі”: непроникливі, нерозгадані. Нелегкі на підйом, нерішучі, недовірливі, пасивні. Відзначаються повільним виникненням і зміною почуттів та емоційних станів. Вони сповідують філософію людей: “Тихіше їдеш – далі будеш”. Можливо, саме вони її й створили. Це – “генії відстрочок”. Вони очікують. До виконання завдання флегматиків слід не лише заохочувати, а й готувати заздалегідь, повторивши не один раз. А два чи три завдання – їм узагалі осягнути не під силу, їх охоплює паніка. Їхньою діяльністю слід керувати, а не підганяти. Вони ретельно обдумують і планують свої дії. Рішення планують послідовно і невідступно.
Флегматики повільні, як і їхнє мовлення. Малоемоційні, почуття виражають слабко, тобто мають слабку емоційну збудливість. Їх нелегко розсмішити, розгнівати, але нагромаджені негативні емоції можуть дати непередбачений вибух гніву. Їхня мімікаодноманітна, мовлення невиразне. Імовірно, що прислів’я: “У тихому болоті чорти водяться” – саме про них. Флегматики наполегливі в роботі, розпочате доводять до кінця, проте надто повільно, чим дратують оточуючих. Страждання переносять терпляче, не скаржаться на них, але страждання інших їх також мало хвилюють. До критики ставляться байдуже. Працьовиті.
Мають негативне ставлення до нового. Нелегко сходяться з новими людьми. Повільно пристосовуються до нового оточення. Флегматики роблять усе без поспіху, як би їх не підганяли. Мають повільне засвоєння й перебудову навичок. Перевиховання флегматиків – справа нелегка. Таких до активності доводиться спонукати.
Люблять спокійні кольори, спокійну музику, спокійну обстановку. У стосунках із людьми виявляють постійність, відданість. Надійні у дружбі, у сім’ї. Люблять вузьке коло давніх знайомих. У стосунках з людьми врівноважені, у міру товариські, уникають пустої балаканини й неділових контактів. В екстремальних умовах стають загальмованими, розгублюються, тому потребують підказки.
ХОЛЕРИКИ
Холерики – сильні, неврівноважені, рухливі. Це люди з великим життєвим тонусом, великою активністю, енергійністю, непосидючістю. Їх “наступ” важко зупинити. Вони нестримані, нетерплячі, запальні. У них є така особливість, якої немає в інших: з’являтись у потрібний момент. Трапляється з людиною нещастя, і холерики тут як тут, бо це люди з “оголеним нервом”. Вони відчувають не лише свій біль, а й біль тих, хто поряд. Байдужими ніколи не бувають. Холерики багатьом видаються щасливцями. Та все це тому, що встигають робити найбільшу кількість спроб і помилок за одиницю часу. Вони швидко рухаються й швидко розмовляють. У них немає внутрішніх затисків, вони розкуті, завжди живуть за програмою максимум. Їхня поведінка неврівноважена. Потреба уві сні мала, однак завжди бадьорі. Вони легко збуджуються й довго заспокоюються.
Холерики – дуже компанійські люди, бойові, завзяті, але задиркуваті, запальні, правда, швидко відходять і потім страждають (їм треба багато прощати). А все через надмірну активність, навіть реактивність. В їхній поведінці це виявляється в нестриманості, роздратованості, настирливості. Швидке збудження веде до того, що вони мало роздумують і відразу діють. Відверто вступають у суперечки, бувають агресивними. Їм важко приборкувати свої бажання, не можуть чекати (погано спрацьовують гальмівні центри). Холерики не пристосовуються до середовища, а намагаються пристосувати середовище, оточуючих до себе. Їхня стихія – крайнощі: або – або. Музику люблять гучну, кольори – дуже яскраві.
Холерики – люди натхненні й невтомні, ініціативні, подають надзвичайно багато ідей. Однак розпочату справу їм дуже важко довести до кінця, як і втілювати свої ідеї. Їх слід не утомлювати одноманітністю роботи.
Для холериків характерне бажання виділитись із колективу, стати лідером. У них виразна міміка й пантоміміка.
Зустрічаються холерики, у яких збудливість поєднується з підвищеним настроєм. Такі люди завжди на видноті, на таких тримається будь-яка компанія. Але “у великих дозах” вони стомлюють оточуючих. Їм властиві переходи від вираження симпанії до виявів антипатії. При поразках – схильні до агресії.
На вищому рівні холерики – це одержимі люди, фанатики. Жорстокі лідери, як правило, - це авторитарні холерики. У них велика сила волі, активність, динамічність. Терпіння слабке. Значно переоцінюють свої здібності.
Що дають учителю і батькам знання про типи темпераменту?
Користі від цих знань немало. І, можливо, найголовніша – пізнавши свого вихованця через його темперамент, не будемо вимагати того, чого він не може. Адже особливості темпераменту стійки, вроджені, а не виховуються, і зберігаються впродовж усього життя людини, піддаючись змінам лише незначною мірою. Намагання багатьох людей змінити свій “поганий” темперамент закінчувалися невдачами. Природа не любить, коли “до неї втручаються” і мстить. Виховувати й коригувати можна лише характер. Він і приглушуватиме якоюсь мірою небажане в темпераменті.
Особливості темпераменту найяскравіше виявляються в екстремальних умовах – так вважають психологи. Це стихійні лиха, епідемії, війни, бійки, сварки тощо. Однак і в повсякденному житті, придивившись до оточуючих, ми завжди побачимо в одного – риси сангвініка, в іншого – флегматика тощо. Нерідко в однієї людини виявляються ознаки двох, а той трьох типів темпераменту. І все ж домінує якийсь один.
Який із чотирьох типів темпераменту найкращий, а який найгірший?
Науковці вважають, що таке запитання недоречне, бо немає найкращих і найгірших.
Важче з дітьми. Але й тут можна зарадити. Скажімо, нелегко живеться дітям-холерикам, особливо молодшого віку. Якщо холерику весело, він не сміється, а регоче, якщо невдача, він не плаче, а ридає, у нього різкі перепади настрою.
Та найбільше оточуючих дратують такі діти своєю вимогливістю, категоричністю: “Негайно і тут”. Не всім подобається і їхнє лідерство, тому таких найчастіше сварять, можуть навіть відлупцювати. Товаришів у холерика багато, але через свою запальність він часто з ними свариться. Дорослі повинні з розумінням ставитися до такої дитини. Навіть коли дитина винна, не треба кричати, а, навпаки, приголубити, пожаліти, навіть пристати на її сторону, погодитися з нею, похвалити за щось. А коли заспокоїться, лагідно, тактовно сказати, що саме засмучує вас у її поведінці. І критикувати не дитину, а її вчинок.
Важко впоратися і з дітьми-флегматиками. Дома одне й те саме: “Швидше застели ліжко”, “Швидше їж”, “Одягайся швидше, не дратуй своєю повільністю”. Аналогічне вони десятки разів чують і від учителя. Дитяча психіка не в змозі все витримати. Ці діти завжди будуть вайлуватими, і їх слід сприймати такими, якими вони є. Бо це надійні, невтомні трудівники, готові виконати будь-яке завдання. Треба лише їх заздалегідь до цього готувати: “Ось це бажано зробити до вечора, а те завтра”, тоді всім буде добре.
Без сумніву, найважче в цьому світі дітям-меланхолікам. Вони найменше пристосовані до життя, бо непрактичні, знаходяться у своєму світі уяви, мрій. Їх стомлюють азартні ігри, велика кількість людей, гучна музика, голосні розмови. Таких не слід силоміць залучати до гри, громадської роботи, не слід соромити. Їм і без того нелегко. І сторонньої допомоги такі діти потребуватимуть певний час. А в ранньому віці дитячі ясла й садки взагалі не для них. І все ж, нагадаємо ще раз: на нашій планеті лише меланхоліки дали стільки геніальних людей, скільки сангвініки, холерики й флегматики разом – така статистика.
Навіщо нам потрібні знання про психологічні характеристики типів темпераменту? Ці знання потрібні кожному, щоб прогнозувати не лише свої дії, а й оточуючих.
статеве виховання молодших школярів
Виховуючи сина, батькам необхідно враховувати, що це майбутній чоловік і батько; виховуючи дочку, пам’ятати, що це майбутня дружина і мати. З огляду на це потрібно поступово готувати їх психологічно до виконання цих важливих функцій, до уміння жити в родині.
Ця стаття присвячена молодшому шкільному вікові, точніше, дітям 7 – 10 років.
До першого класу приходять уже індивідууми, маленькі “жінки” і “чоловіки”, які нагромадили чимало знань про жіночу і чоловічу ролі, про фізичні відмінності статей, характери їхніх взаємин.
А тепер заглянемо на хвилиночку в школу на перерві. Невгамовні хлопчиська бігають коридорами або збираються невеликими групами, граючи в які-небудь ігри. Вони більш товариські і простіше знайомляться між собою, ніж дівчатка. Останні, як правило, поводяться тихо, спокійно, спілкуються невеликими групами по 2-3 особи. Проходить 2-3 місяці від початку занять, а вони вже знають усіх хлопчиків свого класу поіменно.
У початкових класах простежується сумнозвісний антагонізм між хлопчиками і дівчатками. Конфлікти, звичайні скарги, що доводиться чути вчителеві - результат невміння різностатевих дітей спілкуватися. У дитячому садку було все просто, вони являли собою однорідну групу, а зараз діти стверджуються в нових ролях. Хлопчики своєю поведінкою та інтересами старанно доводять собі і навколишнім, що вони – чоловіки, вважаючи, що дівчата всі “модниці”, а ті, у свою чергу, нехтують хлопцями за брутальність, невгамовність.
Неакуратність. Спроби спілкуватися нічим гарним для них не закінчуються. Почасти тому, що хлопчики з дівчатками, як і з хлопчиками. Починають з ними боротися, мірятися силою, спритністю. А дівчатка сприймають це не як гру, а як бажання скривдити й принизити. Це більше розділяє і тих, і інших…
Для того, щоб запобігти можливим конфліктам між дітьми, батькам і педагогам необхідно враховувати специфіку статевої поведінки дітей цього віку. Якщо в 7-літньому віці хлопчики мають більший обсяг грудної клітки, ніж у дівчаток, то вже в 9 – 10 років дівчата починають обганяти ровесників-хлопчиків у рості й у масі тіла, це не може не позначитися на поведінці статей. Організм дівчинки слабший, ніж у хлопчика6 прискорюється серцебиття, дихання, виникає слабка втомлюваність, тому дівчатка віддають перевагу менш рухливим іграм.
Паралельно зі статевими фізичними відмінностями зростають і психологічні, це виявляється в диференціації пізнавальних інтересів, поглибленні чуйності міжособистісних відносин, орієнтації у спілкуванні з ровесниками, в акуратності, старанності.
У перші шкільні роки бажано батькам привчати своїх дочок і синів допомагати по господарству: готувати собі їжу, самостійно застеляти свою постіль, мити посуд, ходити за покупками.
Психологи радять давати дітям невелику суму грошей на придбання шкільного приладдя. Подивіться, на що ваша дитина витратила гроші,- купила солодощі або все-таки шкільне приладдя. Поясніть дитині, що їй найнеобхідніше і без чого можна обійтися. Це послужить першим уроком у формуванні ставлення до бюджету родини.
У перші шкільні роки дитина засвоює нові навички гігієни: вчиться доглядати за нижньою білизною, одягом (прати, прасувати), чистити зуби, мити руки, тіло, ноги, доглядати за нігтями. Особливо це стосується хлопчиків, що неохоче чистять зуби, миють руки, заношують одяг до дірок.
Хлопчик або дівчинка, що з дитинства звикли до порядку, цю звичку перенесуть і в майбутні відносини з чоловіком і дружиною.
Виховуючи молодшого школяра, батьки і вчителі повинні розповісти їм про можливі відхилення у статевій поведінці дорослих (незнайомих або знайомих), про реальну небезпеку для них стати об’єктом сексуального нападу або дій.
Не дозволяйте дітям спілкуватися з незнайомими дорослими, котрі запрошують на прогулянку в парк, ліс, до себе додому, обіцяючи при цьому подарунки. Дітей потрібно вчити розрізняти нормальні жести, рухи, дотики від ненормальних, пов’язаних із нездоровими схильностями дорослих.
Сексуальна допитливість у цьому віці зберігається, якщо родина втратила дошкільні роки в розвитку статевих уявлень.
Батьки повинні вчити дітей протистояти проявам брутальності, розрізняти, що можна говорити, а про що варто змовчати. Тут враховується контакт батька із сином, а матері з дочкою.
На запитання, чи можна навчити дружити хлопчика з дівчинкою в цьому віці, психологи відповідають так: коли починається навчання в школі, синові потрібно пояснити, що його мама, яку він так любить, теж була колись дівчинкою, як і та, з якою він сидить за однією партою. До однокласниці потрібно виявляти повагу, дівчинка – це майбутня мама.
Таким чином, хлопчик розуміє, що кривдити дівчинку, й узагалі жінку, непристойно, не дозволено. Потрібно розвивати в дівчинки стриманість, учити дипломатично вирішувати конфлікти з хлопчиками. Хлопчики теж потребують уваги й поваги.
Для формування правильних взаємин між дітьми важливо, щоб вони здобували досвід товариства з особами протилежної статі. Обов’язок батьків – учити дітей підтримувати дружбу, виявляти увагу. Міжстатеві відносини не повинні бути випадковими й епізодичними. Нехай діти вчаться прощати образи один одному, поступатися чимось, підтримувати, допомагати. Батьки, у свою чергу, повинні знати коло друзів і знайомих своєї дитини. Гарною формою заохочення спілкування хлопчиків і дівчат може бути заняття у гуртках, святкування днів народжень тощо. Неприпустимо батькам підсміюватися над сином, якщо той провів дівчинку додому або допоміг їй нести портфель. Хлопчик після таких дій батьків не тільки припинить допомагати дівчинці, а й узагалі стане сам висміювати однокласників, що дружать із дівчатами.
Велике значення у вихованні взаємин між хлопчиками і дівчатками в становленні дружби має інтимне спілкування матері й дитини.
Батьки повинні чітко пам’ятати про те, що дитина зі своїми проблемами приходить насамперед до них. Тільки довірчі й доброзичливі відносини батька і матері допоможуть дитині впоратися з будь-якими негодами. Інакше дитина замкнеться в собі і свої проблеми вирішуватиме сама.
Молодшому школяреві адресована перша частина “Енциклопедії сексуального життя” для дітей 7-10 років, написаної французькими вченими-медиками К.Верду, Ж.Коеном, Ж.Кан-Тан, Ж.Торджманом (Москва, 1990). Ця книга, призначена для сімейного читання, написана в доступній для дітей формі, допоможе відповісти батькам на всі “важкі” запитання.
Батьки повинні пам’ятати, що діти однаково люблять маму і тата. Порушення взаємин між батьками молодших школярів негативно позначається на психіці дітей. Вони стають агресивними або замкненими, неврівноваженими або плаксивими. Несприятлива сімейна атмосфера породжує цинічне ставлення хлопчиків до дівчаток, брутальність у спілкуванні, деформує погляди на взаємини статей.
Дитині важко зрозуміти характер провини членів родини. Якщо ви бачите, що ваша дитина підходить до вас, бере ваші руки у свої, значить настав час забути про свої образи і змінити все на краще.
Ця стаття присвячена молодшому шкільному вікові, точніше, дітям 7 – 10 років.
До першого класу приходять уже індивідууми, маленькі “жінки” і “чоловіки”, які нагромадили чимало знань про жіночу і чоловічу ролі, про фізичні відмінності статей, характери їхніх взаємин.
А тепер заглянемо на хвилиночку в школу на перерві. Невгамовні хлопчиська бігають коридорами або збираються невеликими групами, граючи в які-небудь ігри. Вони більш товариські і простіше знайомляться між собою, ніж дівчатка. Останні, як правило, поводяться тихо, спокійно, спілкуються невеликими групами по 2-3 особи. Проходить 2-3 місяці від початку занять, а вони вже знають усіх хлопчиків свого класу поіменно.
У початкових класах простежується сумнозвісний антагонізм між хлопчиками і дівчатками. Конфлікти, звичайні скарги, що доводиться чути вчителеві - результат невміння різностатевих дітей спілкуватися. У дитячому садку було все просто, вони являли собою однорідну групу, а зараз діти стверджуються в нових ролях. Хлопчики своєю поведінкою та інтересами старанно доводять собі і навколишнім, що вони – чоловіки, вважаючи, що дівчата всі “модниці”, а ті, у свою чергу, нехтують хлопцями за брутальність, невгамовність.
Неакуратність. Спроби спілкуватися нічим гарним для них не закінчуються. Почасти тому, що хлопчики з дівчатками, як і з хлопчиками. Починають з ними боротися, мірятися силою, спритністю. А дівчатка сприймають це не як гру, а як бажання скривдити й принизити. Це більше розділяє і тих, і інших…
Для того, щоб запобігти можливим конфліктам між дітьми, батькам і педагогам необхідно враховувати специфіку статевої поведінки дітей цього віку. Якщо в 7-літньому віці хлопчики мають більший обсяг грудної клітки, ніж у дівчаток, то вже в 9 – 10 років дівчата починають обганяти ровесників-хлопчиків у рості й у масі тіла, це не може не позначитися на поведінці статей. Організм дівчинки слабший, ніж у хлопчика6 прискорюється серцебиття, дихання, виникає слабка втомлюваність, тому дівчатка віддають перевагу менш рухливим іграм.
Паралельно зі статевими фізичними відмінностями зростають і психологічні, це виявляється в диференціації пізнавальних інтересів, поглибленні чуйності міжособистісних відносин, орієнтації у спілкуванні з ровесниками, в акуратності, старанності.
У перші шкільні роки бажано батькам привчати своїх дочок і синів допомагати по господарству: готувати собі їжу, самостійно застеляти свою постіль, мити посуд, ходити за покупками.
Психологи радять давати дітям невелику суму грошей на придбання шкільного приладдя. Подивіться, на що ваша дитина витратила гроші,- купила солодощі або все-таки шкільне приладдя. Поясніть дитині, що їй найнеобхідніше і без чого можна обійтися. Це послужить першим уроком у формуванні ставлення до бюджету родини.
У перші шкільні роки дитина засвоює нові навички гігієни: вчиться доглядати за нижньою білизною, одягом (прати, прасувати), чистити зуби, мити руки, тіло, ноги, доглядати за нігтями. Особливо це стосується хлопчиків, що неохоче чистять зуби, миють руки, заношують одяг до дірок.
Хлопчик або дівчинка, що з дитинства звикли до порядку, цю звичку перенесуть і в майбутні відносини з чоловіком і дружиною.
Виховуючи молодшого школяра, батьки і вчителі повинні розповісти їм про можливі відхилення у статевій поведінці дорослих (незнайомих або знайомих), про реальну небезпеку для них стати об’єктом сексуального нападу або дій.
Не дозволяйте дітям спілкуватися з незнайомими дорослими, котрі запрошують на прогулянку в парк, ліс, до себе додому, обіцяючи при цьому подарунки. Дітей потрібно вчити розрізняти нормальні жести, рухи, дотики від ненормальних, пов’язаних із нездоровими схильностями дорослих.
Сексуальна допитливість у цьому віці зберігається, якщо родина втратила дошкільні роки в розвитку статевих уявлень.
Батьки повинні вчити дітей протистояти проявам брутальності, розрізняти, що можна говорити, а про що варто змовчати. Тут враховується контакт батька із сином, а матері з дочкою.
На запитання, чи можна навчити дружити хлопчика з дівчинкою в цьому віці, психологи відповідають так: коли починається навчання в школі, синові потрібно пояснити, що його мама, яку він так любить, теж була колись дівчинкою, як і та, з якою він сидить за однією партою. До однокласниці потрібно виявляти повагу, дівчинка – це майбутня мама.
Таким чином, хлопчик розуміє, що кривдити дівчинку, й узагалі жінку, непристойно, не дозволено. Потрібно розвивати в дівчинки стриманість, учити дипломатично вирішувати конфлікти з хлопчиками. Хлопчики теж потребують уваги й поваги.
Для формування правильних взаємин між дітьми важливо, щоб вони здобували досвід товариства з особами протилежної статі. Обов’язок батьків – учити дітей підтримувати дружбу, виявляти увагу. Міжстатеві відносини не повинні бути випадковими й епізодичними. Нехай діти вчаться прощати образи один одному, поступатися чимось, підтримувати, допомагати. Батьки, у свою чергу, повинні знати коло друзів і знайомих своєї дитини. Гарною формою заохочення спілкування хлопчиків і дівчат може бути заняття у гуртках, святкування днів народжень тощо. Неприпустимо батькам підсміюватися над сином, якщо той провів дівчинку додому або допоміг їй нести портфель. Хлопчик після таких дій батьків не тільки припинить допомагати дівчинці, а й узагалі стане сам висміювати однокласників, що дружать із дівчатами.
Велике значення у вихованні взаємин між хлопчиками і дівчатками в становленні дружби має інтимне спілкування матері й дитини.
Батьки повинні чітко пам’ятати про те, що дитина зі своїми проблемами приходить насамперед до них. Тільки довірчі й доброзичливі відносини батька і матері допоможуть дитині впоратися з будь-якими негодами. Інакше дитина замкнеться в собі і свої проблеми вирішуватиме сама.
Молодшому школяреві адресована перша частина “Енциклопедії сексуального життя” для дітей 7-10 років, написаної французькими вченими-медиками К.Верду, Ж.Коеном, Ж.Кан-Тан, Ж.Торджманом (Москва, 1990). Ця книга, призначена для сімейного читання, написана в доступній для дітей формі, допоможе відповісти батькам на всі “важкі” запитання.
Батьки повинні пам’ятати, що діти однаково люблять маму і тата. Порушення взаємин між батьками молодших школярів негативно позначається на психіці дітей. Вони стають агресивними або замкненими, неврівноваженими або плаксивими. Несприятлива сімейна атмосфера породжує цинічне ставлення хлопчиків до дівчаток, брутальність у спілкуванні, деформує погляди на взаємини статей.
Дитині важко зрозуміти характер провини членів родини. Якщо ви бачите, що ваша дитина підходить до вас, бере ваші руки у свої, значить настав час забути про свої образи і змінити все на краще.
ЯК ПЕРЕЖИТИ СКЛАДНИЙ ВІК ВАШИХ ДІТЕЙ
Те, з чого хотілося б розпочати статтю для батьків підлітків, це – співчуття.
Це справді, важкий період як для батьків, так і для дітей, які дорослішають.
Вам знадобиться терпіння й самопідтримка для того, щоб пережити цей етап стосунків із власною дитиною.
Усі попередні роки, міняючи пелюшки, відміряючи порції дитячого харчування, просиджуючи годинами за вивченням цифр і літер, направляючи свого сина чи доньку буквально у всьому і турбуючись, чи все ви робите правильно, ви, напевне, з надією очікували того часу, коли ваша дитина стане “справжньою людиною”, стосунки з якою стануть Вам нагородою за всі труди.
Але що за потрясіння! Крихітка перетворилася на агресивний клубок протиріч, маленька безтурботна дитина стала Неможливою Впертою Особою – і вам залишається лише думати, що ви зробили не так!
Не хвилюйтеся: справа не у ваших помилках. Те, що відбувається, абсолютно природно. Ваші син чи донька здійснюють неминучий перехід від дитинства до зрілості. Це означає, що їм доводиться переживати величезну кількість змін. Коли ці зміни надто значні і швидкоплинні, з ними не так просто впоратися без конфліктів.
Коли дитина була малою і проблеми виникали через невідповідність бажань вашої дитини тому, що ви вважали необхідним для неї, вам було неважко перемагати. Але зараз, коли ця “маленька дитина” набрала сил і здібностей для суперечок і непокори, ви розумієте, що впоратися з нею стало набагато важче. Отже, все наше мистецтво спілкування і вміння домовлятися з іншими людьми безпорадні перед обличчям вашого нетовариського або сором’язливого підлітка.
Та, звичайно, до кожного з батьків проблема підліткового віку підкрадається раптово і є досить болючою.
Що важливо пам’ятати в цей момент?
Ви не одинокі: тисячі батьків переживають подібні проблеми і, можливо, деякі з них знаходяться поряд із вами (це можуть бути ваші сусіди чи друзі).
Ви можете і не здогадуватися про те, що знаходитеся в такій великій компанії: в нашому суспільстві прийнято, щоб батьки відчували сором і провину, коли син чи донька пропускають заняття в школі, пиячать, крадуть у сім’ї гроші, неохайно одягаються чи ще якось поводяться. Тому батьки навіть із друзями не схильні обговорювати провини дітей і пов’язані з ними переживання.
На запитання: “Як діти?” – батьки зазвичай розповідають про соціально прийнятне в поведінці дітей, а зовсім не про непокору, сутички, нічні повернення додому, прогулювання занять. А коли дитина вкрала чи зробила ще якусь протиправну дію – про це часто не говорять навіть у сім’ї. Для батьків припустити, щоб негативні факти стали відомі іншим людям, усе одно, що отримати негативну оцінку. Усі, кого Ви знаєте, відчувають ті самі побоювання, тому кожен віддає перевагу мовчанню, переживаючи наодинці почуття самотності й відчаю.
Цей сором – пастка для всіх – і для батьків, і для підлітків. Оскільки в батьків є ілюзія того, що “в інших нормальні діти”, тобто саме їхні діти найжахливіші, а, відповідно, і вони, як батьки, недостатньо хороші, якщо виховали таких дітей. У підлітків також є ілюзія щодо “нормальних” дітей, почуття сорому і провини за власну ненормальність, безпорадність щось змінити і одночасно бажання, щоб їх приймали і любили такими, як вони є. Саме тут виникає намагання зробити “на зло” “хорошим діткам” та батькам, які їх весь час із кимось порівнюють.
Давайте подумаємо про завдання підліткового віку. Одне з цих завдань – ідентифікація (визначення) себе у цьому світі як самостійної, непересічної особистості та сепарація (відокремлення) від батьків. Відокремитися від схожого і любимого дуже важко. І це одна з причин демонстрації підлітками своєї несхожості на батьків, пошуку в батьках вад…
Період раннього дитинства пов’язаний для батьків з періодом очікувань і надій: якою виросте моя дитина?
Підлітковий період – це,так би мовити, зустріч із реальністю – ось він насправді який і наскільки він може не відповідати очікуванням і надіям. Отже, і труднощі, і потреба в підтримці є як у батьків, так і в дітей.
Типові проблеми, що виникають у “підліткових сім’ях”:
Денис нічого не хоче робити вдома. Влаштовує гармидер у кімнаті, на кухні і ніде не прибирає за собою.
Люда (15) не хоче ходити до школи, за останній рік у неї кілька тижнів пропусків.
Рома (13) жахливо лається. Він називає мене такими словами, які жоден хлопець не наважиться навіть сказати в присутності своєї матері.
Вона нічим не цікавиться, не читає,навчається погано і весь час тільки те й робить, що крутиться перед дзеркалом. Скажіть, ну що з неї буде?
І це лише деякі (великі і не дуже) проблеми, пов’язані з підлітковим віком.
Батьки скаржаться: “Все, що я не робила, не дає навіть найменшого результату…”; “Мені дуже соромно, що в мене такий син (донька)…”; “У нашій сім’ї так ніхто ніколи не робив, ми його цього не вчили…”; “Я не була такою”.
Усі ці події лякають батьків, оскільки означають для них таке:
------------Спроби дисциплінувати.---------------
Тепер я забороняю тобі весь наступний тиждень виходити надвір після школи.
-----------Заохочення.-----------------------
Я дам тобі 20 гривень, якщо на цьому тижні ти не пропустиш жодного шкільного заняття.
----------Вимоги та накази.------------------
Ігоре, ти повинен ходити до школи й виконувати домашні завдання. Якщо не робитимеш цього, то не зможеш у майбутньому отримати хорошу роботу, таку роботу, яку тобі хочеться мати.
Красти погано і ти не повинна цього робити.
----------Розуміння і любов.------------
Чому ти так робиш? Давай обговоримо це. Я люблю тебе. Якщо жоден із цих засобів не спрацьовує, у батьків може виникнути відчуття, що щось не так із ними самими.
Що я роблю не так? Де я припустився помилки?
Я повинна була приділяти тобі більше часу, коли ти був маленьким.
Можливо, все відбувається тому, що в тебе є лише я: своїм розлученням я залишила тебе без батька.
Усі ці висловлювання, напевне, об’єднує одна схожа річ: батьки чогось хочуть від дитини, а вона відмовляється це робити. Батьки відповідають за життя та дії дитини, а вона – ні. Батьки намагаються щось зробити. А дитина залишається байдужою до того, що відбувається.
Усе, здавалосяб, зрозуміло, лише хотілося б уточнити вік “дитини”. Якщо цій дитині місяць від народження або навіть рік, то стратегія поведінки батьків абсолютно виправдана. Дитина маленька і безпорадна, вона просто не пристосована до самостійного життя в світі, і тому батьківська відповідальність має бути високою. Але що можна сказати про дітей 12 – 17 років? Хіба вони такі маленькі й безпорадні?
Певно, багато батьків скажуть, що для них їхні діти назавжди залишаться маленькими і що світ дуже небезпечний, що те, чого вони прагнуть, - лише вберегти дітей від небезпеки. І зазвичай у стосунках батьки – дитина присутні два питання: “Чого батьки хочуть від (або для) дітей?” і “Чого діти хочуть для себе від батьків?” Не вистачає ще двох: “Чого батьки хочуть від себе для себе?”, “Чого діти хочуть від себе для себе?”
Можна спробувати зрозуміти чого дітям не вистачає і яких змін вони потребують, коли стають підлітками.
Кожного разу ваша дитина являє собою лише безпомічну істоту, не здатну самостійно жити, і постійно потребує вашого керівництва й контролю. Тут немає навіть згадки про ініціативу та здатність вашої дитини зробити хоча б щось, що заслуговує на увагу, самостійно. Проте це неправильне і навіть у чомусь принизливе уявлення про вашого сина чи доньку. Крім того, ці переконання визначають і вас лише з огляду на поведінку вашої дитини, а не як людину, яка щось означає й сама по собі. На вас зважають настільки, наскільки ви є “хорошим батьком” чи “хорошою матір’ю”.
Те, що ви собою являєте, залежить не від того, що ви робите чи ким ви є, а від того, що робить і ким є ваша дитина. Водночас, те, що являє собою ваша дитина, залежить не від того, що вона думає або робить, а від того, наскільки точно він чи вона відповідають вашим очікуванням.
Таким чином, кожен зі вас визначається лише “через іншого” і не є особистістю, якій властива самоповага й самодостатність.
Ще у власних думках можна почати змінювати ставлення до вашої дитини. Коли ви починаєте думати: “Він ледачий, нездібний і його життя складеться невдало”, зупиніться і подумайте: “У нього багато чого не виходить зараз, він губиться і все робить повільно, але він обов’язково навчиться і з усім упорається, хоча, можливо, й зовсім іншими способами, ніж я”.
Ми, дорослі, часто обмінюємо в дітей любов на поведінку. Якщо ти добре поводишся, я любитиму тебе, якщо ні – то не любитиму. У таких діях і думках – джерело дитячої неслухняності й протесту. Кому буде приємно, якщо люблять не просто за те, що він є, а лише за те, що він робить, як він учиться і з якими друзями спілкується.
Але що ж робити, запитаєте ви, якщо він і справді нестерпний – грубий, неохайний, не хоче чути про важливі речі й потім сам стикається з труднощами й абсолютно нічого не можна йому довести? Якщо ви пам’ятаєте, на початку ми говорили про співчуття. Це не пусті слова. Ви і справді потребуєте співчуття до себе й до вашої дитини, тому що це дійсно непростий період.
Дитина переживає кризу, бо досягла віку, в якому їй просто необхідно усвідомити свою автономність і самодостатність. До 10-11 років вона навчається багато чого, але більшість із цього вона засвоює від дорослих. Тепер їй важко зрозуміти й відчути, що він (чи вона) – Людина, особистість, яка існує окремо від вас чи від будь-кого іншого. Людина, яка сама дає раду своєму життю, не робот, яким хтось керує, її дії та їхні наслідки, як і все її життя загалом, залежать від неї самої. Для досягнення цієї мети дитина повинна приймати рішення, які б відрізнялися від ваших, для того, щоб зрозуміти, чи може він (чи вона) генерувати власні ідеї.
Внутрішня потреба в цьому формується й проявляється орієнтовно між одинадцятим і шістнадцятим роками. І це означає, що дитина дорослішає, а не те, що вона ненавидить вас чи стає гіршою.
Можливо, ви навіть інколи відчуваєте причетність до тих наївних і нелогічних пошуків, за допомогою яких ваш син (чи дочка) роблять спробу знайти своє місце у світі, до того, наскільки все це суперечливо. Можливо, ви зможете згадати себе у цьому віці й ті наївні та нелогічні дії, які здійснювали ви самі, і усвідомити, що, незважаючи на це, ви стали дорослими й відповідальними людьми.
Вас може підтримувати те, що всі діти, які переживають цей період, стають дорослими. І після того, як вони стануть окремими й самостійними людьми, пройшовши через власні помилки та їх наслідки, вони можуть повернутися до вас, стати для вас справжніми друзями.
Усе це чудово, скажете ви, але життя насправді небезпечне, а що може трапитися, коли я дозволю їй приймати рішення самостійно?
Безумовно, хвилювання батьків обгрунтоване. У світі є небезпеки, і дітей (між іншим, як і дорослих) кожного дня б’ють, гвалтують і навіть убивають. Тому ви маєте прагнути якнайшвидше зробити вашу дитину відповідальною за власну поведінку. Єдиний реальний захист дитини від усіх цих небезпек – це її здоровий глузд і знання, що саме дитина сама повинна розпізнавати небезпеку й поводитися відповідно до ситуації.
Якщо ж дитина впевнена, що турбуватися з приводу можливих небезпек і приймати пов’язані з цим рішення – це прерогатива батьків, то, найімовірніше, й поводитися вона буде “вільно й безвідповідально”. Адже якщо ви завжди поруч – підстрахуєте й допоможете. Але ж ви не завжди фізично можете бути поряд і допомогти. Тоді це справді небезпечно – жити у практично дорослому світі, не відповідаючи за причини й наслідки своїх дій. Отже, найкраще, що можна зробити,- це дати підлітку зрозуміти, що ви покладаєтеся на його здатність приймати правильні рішення.
Дитина може навчитися бути відповідальною лише в таких ситуаціях, де вона справді діє сама по собі, відповідає за ситуацію та наслідки прийнятих рішень.
Найцікавіше, що здатність бути достатньо самостійним несподівано проявляється в найбільш “несамостійних” дітей, коли їм по-справжньому довіряють приймати свої рішення або робити щось таке, за що відповідають лише вони. Більше того, це дуже підвищує самооцінку, впевненість у собі і, загалом, почуття власної цінності.
Кажуть, що людина стає по-справжньому дорослою тоді, коли робить те, що їй потрібно, незважаючи на те, що про це її просять батьки.
Багато людей не можуть досягти такого рівня самостійності до 30, а то до 40 років. Немає сумніву, що підлітки не є такими дорослими. Вони частіше намагаються “показати свою незалежність” і роблять прямо протилежне до того, що від них вимагають, не усвідомлюючи того, що цим лише демонструють свою залежність від батьків.
Життя складається з різних етапів.
Колись ви самі воювали за свою незалежність і відстоювали власні права у суперечках із вашими батьками, потім вирішили народити власну дитину і стали дуже відповідальними, бо відповідали не лише за себе, а й за інше, нове життя. Можливо, деякі з вас відчули, що з народженням власної дитини якоюсь мірою ваше власне життя закінчилося або відійшло на другий план.
Так от, тепер настав час відновлення. Ваша дитина з кожним роком стає все дорослішою й дорослішою, і ви можете повернутися до свого життя, залишивши їй можливості та повноваження влаштовувати своє життя.
Ідеться не про те, щоб кинути її напризволяще, не цікавитися її життям, а про те, щоб не брати на себе зайвих обов’язків і разом із вашою “дорослою дитиною” шукати, помилятися, захоплюватися й розчаровуватися, взагалі – жити.
Це справді, важкий період як для батьків, так і для дітей, які дорослішають.
Вам знадобиться терпіння й самопідтримка для того, щоб пережити цей етап стосунків із власною дитиною.
Усі попередні роки, міняючи пелюшки, відміряючи порції дитячого харчування, просиджуючи годинами за вивченням цифр і літер, направляючи свого сина чи доньку буквально у всьому і турбуючись, чи все ви робите правильно, ви, напевне, з надією очікували того часу, коли ваша дитина стане “справжньою людиною”, стосунки з якою стануть Вам нагородою за всі труди.
Але що за потрясіння! Крихітка перетворилася на агресивний клубок протиріч, маленька безтурботна дитина стала Неможливою Впертою Особою – і вам залишається лише думати, що ви зробили не так!
Не хвилюйтеся: справа не у ваших помилках. Те, що відбувається, абсолютно природно. Ваші син чи донька здійснюють неминучий перехід від дитинства до зрілості. Це означає, що їм доводиться переживати величезну кількість змін. Коли ці зміни надто значні і швидкоплинні, з ними не так просто впоратися без конфліктів.
Коли дитина була малою і проблеми виникали через невідповідність бажань вашої дитини тому, що ви вважали необхідним для неї, вам було неважко перемагати. Але зараз, коли ця “маленька дитина” набрала сил і здібностей для суперечок і непокори, ви розумієте, що впоратися з нею стало набагато важче. Отже, все наше мистецтво спілкування і вміння домовлятися з іншими людьми безпорадні перед обличчям вашого нетовариського або сором’язливого підлітка.
Та, звичайно, до кожного з батьків проблема підліткового віку підкрадається раптово і є досить болючою.
Що важливо пам’ятати в цей момент?
Ви не одинокі: тисячі батьків переживають подібні проблеми і, можливо, деякі з них знаходяться поряд із вами (це можуть бути ваші сусіди чи друзі).
Ви можете і не здогадуватися про те, що знаходитеся в такій великій компанії: в нашому суспільстві прийнято, щоб батьки відчували сором і провину, коли син чи донька пропускають заняття в школі, пиячать, крадуть у сім’ї гроші, неохайно одягаються чи ще якось поводяться. Тому батьки навіть із друзями не схильні обговорювати провини дітей і пов’язані з ними переживання.
На запитання: “Як діти?” – батьки зазвичай розповідають про соціально прийнятне в поведінці дітей, а зовсім не про непокору, сутички, нічні повернення додому, прогулювання занять. А коли дитина вкрала чи зробила ще якусь протиправну дію – про це часто не говорять навіть у сім’ї. Для батьків припустити, щоб негативні факти стали відомі іншим людям, усе одно, що отримати негативну оцінку. Усі, кого Ви знаєте, відчувають ті самі побоювання, тому кожен віддає перевагу мовчанню, переживаючи наодинці почуття самотності й відчаю.
Цей сором – пастка для всіх – і для батьків, і для підлітків. Оскільки в батьків є ілюзія того, що “в інших нормальні діти”, тобто саме їхні діти найжахливіші, а, відповідно, і вони, як батьки, недостатньо хороші, якщо виховали таких дітей. У підлітків також є ілюзія щодо “нормальних” дітей, почуття сорому і провини за власну ненормальність, безпорадність щось змінити і одночасно бажання, щоб їх приймали і любили такими, як вони є. Саме тут виникає намагання зробити “на зло” “хорошим діткам” та батькам, які їх весь час із кимось порівнюють.
Давайте подумаємо про завдання підліткового віку. Одне з цих завдань – ідентифікація (визначення) себе у цьому світі як самостійної, непересічної особистості та сепарація (відокремлення) від батьків. Відокремитися від схожого і любимого дуже важко. І це одна з причин демонстрації підлітками своєї несхожості на батьків, пошуку в батьках вад…
Період раннього дитинства пов’язаний для батьків з періодом очікувань і надій: якою виросте моя дитина?
Підлітковий період – це,так би мовити, зустріч із реальністю – ось він насправді який і наскільки він може не відповідати очікуванням і надіям. Отже, і труднощі, і потреба в підтримці є як у батьків, так і в дітей.
Типові проблеми, що виникають у “підліткових сім’ях”:
Денис нічого не хоче робити вдома. Влаштовує гармидер у кімнаті, на кухні і ніде не прибирає за собою.
Люда (15) не хоче ходити до школи, за останній рік у неї кілька тижнів пропусків.
Рома (13) жахливо лається. Він називає мене такими словами, які жоден хлопець не наважиться навіть сказати в присутності своєї матері.
Вона нічим не цікавиться, не читає,навчається погано і весь час тільки те й робить, що крутиться перед дзеркалом. Скажіть, ну що з неї буде?
І це лише деякі (великі і не дуже) проблеми, пов’язані з підлітковим віком.
Батьки скаржаться: “Все, що я не робила, не дає навіть найменшого результату…”; “Мені дуже соромно, що в мене такий син (донька)…”; “У нашій сім’ї так ніхто ніколи не робив, ми його цього не вчили…”; “Я не була такою”.
Усі ці події лякають батьків, оскільки означають для них таке:
- я виявився надто поганим батьком;
- моя дитина не любить мене;
- мій син (чи донька) стає дедалі гіршим, росте справжнє чудовисько;
- він надто слабкий і чутливий, а я не можу навчити його бути сильним.
------------Спроби дисциплінувати.---------------
Тепер я забороняю тобі весь наступний тиждень виходити надвір після школи.
-----------Заохочення.-----------------------
Я дам тобі 20 гривень, якщо на цьому тижні ти не пропустиш жодного шкільного заняття.
----------Вимоги та накази.------------------
Ігоре, ти повинен ходити до школи й виконувати домашні завдання. Якщо не робитимеш цього, то не зможеш у майбутньому отримати хорошу роботу, таку роботу, яку тобі хочеться мати.
Красти погано і ти не повинна цього робити.
----------Розуміння і любов.------------
Чому ти так робиш? Давай обговоримо це. Я люблю тебе. Якщо жоден із цих засобів не спрацьовує, у батьків може виникнути відчуття, що щось не так із ними самими.
Що я роблю не так? Де я припустився помилки?
Я повинна була приділяти тобі більше часу, коли ти був маленьким.
Можливо, все відбувається тому, що в тебе є лише я: своїм розлученням я залишила тебе без батька.
Усі ці висловлювання, напевне, об’єднує одна схожа річ: батьки чогось хочуть від дитини, а вона відмовляється це робити. Батьки відповідають за життя та дії дитини, а вона – ні. Батьки намагаються щось зробити. А дитина залишається байдужою до того, що відбувається.
Усе, здавалосяб, зрозуміло, лише хотілося б уточнити вік “дитини”. Якщо цій дитині місяць від народження або навіть рік, то стратегія поведінки батьків абсолютно виправдана. Дитина маленька і безпорадна, вона просто не пристосована до самостійного життя в світі, і тому батьківська відповідальність має бути високою. Але що можна сказати про дітей 12 – 17 років? Хіба вони такі маленькі й безпорадні?
Певно, багато батьків скажуть, що для них їхні діти назавжди залишаться маленькими і що світ дуже небезпечний, що те, чого вони прагнуть, - лише вберегти дітей від небезпеки. І зазвичай у стосунках батьки – дитина присутні два питання: “Чого батьки хочуть від (або для) дітей?” і “Чого діти хочуть для себе від батьків?” Не вистачає ще двох: “Чого батьки хочуть від себе для себе?”, “Чого діти хочуть від себе для себе?”
Можна спробувати зрозуміти чого дітям не вистачає і яких змін вони потребують, коли стають підлітками.
Кожного разу ваша дитина являє собою лише безпомічну істоту, не здатну самостійно жити, і постійно потребує вашого керівництва й контролю. Тут немає навіть згадки про ініціативу та здатність вашої дитини зробити хоча б щось, що заслуговує на увагу, самостійно. Проте це неправильне і навіть у чомусь принизливе уявлення про вашого сина чи доньку. Крім того, ці переконання визначають і вас лише з огляду на поведінку вашої дитини, а не як людину, яка щось означає й сама по собі. На вас зважають настільки, наскільки ви є “хорошим батьком” чи “хорошою матір’ю”.
Те, що ви собою являєте, залежить не від того, що ви робите чи ким ви є, а від того, що робить і ким є ваша дитина. Водночас, те, що являє собою ваша дитина, залежить не від того, що вона думає або робить, а від того, наскільки точно він чи вона відповідають вашим очікуванням.
Таким чином, кожен зі вас визначається лише “через іншого” і не є особистістю, якій властива самоповага й самодостатність.
Ще у власних думках можна почати змінювати ставлення до вашої дитини. Коли ви починаєте думати: “Він ледачий, нездібний і його життя складеться невдало”, зупиніться і подумайте: “У нього багато чого не виходить зараз, він губиться і все робить повільно, але він обов’язково навчиться і з усім упорається, хоча, можливо, й зовсім іншими способами, ніж я”.
Ми, дорослі, часто обмінюємо в дітей любов на поведінку. Якщо ти добре поводишся, я любитиму тебе, якщо ні – то не любитиму. У таких діях і думках – джерело дитячої неслухняності й протесту. Кому буде приємно, якщо люблять не просто за те, що він є, а лише за те, що він робить, як він учиться і з якими друзями спілкується.
Але що ж робити, запитаєте ви, якщо він і справді нестерпний – грубий, неохайний, не хоче чути про важливі речі й потім сам стикається з труднощами й абсолютно нічого не можна йому довести? Якщо ви пам’ятаєте, на початку ми говорили про співчуття. Це не пусті слова. Ви і справді потребуєте співчуття до себе й до вашої дитини, тому що це дійсно непростий період.
Дитина переживає кризу, бо досягла віку, в якому їй просто необхідно усвідомити свою автономність і самодостатність. До 10-11 років вона навчається багато чого, але більшість із цього вона засвоює від дорослих. Тепер їй важко зрозуміти й відчути, що він (чи вона) – Людина, особистість, яка існує окремо від вас чи від будь-кого іншого. Людина, яка сама дає раду своєму життю, не робот, яким хтось керує, її дії та їхні наслідки, як і все її життя загалом, залежать від неї самої. Для досягнення цієї мети дитина повинна приймати рішення, які б відрізнялися від ваших, для того, щоб зрозуміти, чи може він (чи вона) генерувати власні ідеї.
Внутрішня потреба в цьому формується й проявляється орієнтовно між одинадцятим і шістнадцятим роками. І це означає, що дитина дорослішає, а не те, що вона ненавидить вас чи стає гіршою.
Можливо, ви навіть інколи відчуваєте причетність до тих наївних і нелогічних пошуків, за допомогою яких ваш син (чи дочка) роблять спробу знайти своє місце у світі, до того, наскільки все це суперечливо. Можливо, ви зможете згадати себе у цьому віці й ті наївні та нелогічні дії, які здійснювали ви самі, і усвідомити, що, незважаючи на це, ви стали дорослими й відповідальними людьми.
Вас може підтримувати те, що всі діти, які переживають цей період, стають дорослими. І після того, як вони стануть окремими й самостійними людьми, пройшовши через власні помилки та їх наслідки, вони можуть повернутися до вас, стати для вас справжніми друзями.
Усе це чудово, скажете ви, але життя насправді небезпечне, а що може трапитися, коли я дозволю їй приймати рішення самостійно?
Безумовно, хвилювання батьків обгрунтоване. У світі є небезпеки, і дітей (між іншим, як і дорослих) кожного дня б’ють, гвалтують і навіть убивають. Тому ви маєте прагнути якнайшвидше зробити вашу дитину відповідальною за власну поведінку. Єдиний реальний захист дитини від усіх цих небезпек – це її здоровий глузд і знання, що саме дитина сама повинна розпізнавати небезпеку й поводитися відповідно до ситуації.
Якщо ж дитина впевнена, що турбуватися з приводу можливих небезпек і приймати пов’язані з цим рішення – це прерогатива батьків, то, найімовірніше, й поводитися вона буде “вільно й безвідповідально”. Адже якщо ви завжди поруч – підстрахуєте й допоможете. Але ж ви не завжди фізично можете бути поряд і допомогти. Тоді це справді небезпечно – жити у практично дорослому світі, не відповідаючи за причини й наслідки своїх дій. Отже, найкраще, що можна зробити,- це дати підлітку зрозуміти, що ви покладаєтеся на його здатність приймати правильні рішення.
Дитина може навчитися бути відповідальною лише в таких ситуаціях, де вона справді діє сама по собі, відповідає за ситуацію та наслідки прийнятих рішень.
Найцікавіше, що здатність бути достатньо самостійним несподівано проявляється в найбільш “несамостійних” дітей, коли їм по-справжньому довіряють приймати свої рішення або робити щось таке, за що відповідають лише вони. Більше того, це дуже підвищує самооцінку, впевненість у собі і, загалом, почуття власної цінності.
Кажуть, що людина стає по-справжньому дорослою тоді, коли робить те, що їй потрібно, незважаючи на те, що про це її просять батьки.
Багато людей не можуть досягти такого рівня самостійності до 30, а то до 40 років. Немає сумніву, що підлітки не є такими дорослими. Вони частіше намагаються “показати свою незалежність” і роблять прямо протилежне до того, що від них вимагають, не усвідомлюючи того, що цим лише демонструють свою залежність від батьків.
Життя складається з різних етапів.
Колись ви самі воювали за свою незалежність і відстоювали власні права у суперечках із вашими батьками, потім вирішили народити власну дитину і стали дуже відповідальними, бо відповідали не лише за себе, а й за інше, нове життя. Можливо, деякі з вас відчули, що з народженням власної дитини якоюсь мірою ваше власне життя закінчилося або відійшло на другий план.
Так от, тепер настав час відновлення. Ваша дитина з кожним роком стає все дорослішою й дорослішою, і ви можете повернутися до свого життя, залишивши їй можливості та повноваження влаштовувати своє життя.
Ідеться не про те, щоб кинути її напризволяще, не цікавитися її життям, а про те, щоб не брати на себе зайвих обов’язків і разом із вашою “дорослою дитиною” шукати, помилятися, захоплюватися й розчаровуватися, взагалі – жити.
Пам’ятки
щодо подолання дитячих проблем
Дитяча агресія
Агресія – це енергія подолання, боротьби, відстоювання своїх прав та інтересів. Ця сила дитині необхідна для того, щоб досягти своєї мети, протистояти перешкодам. Небажаною є не сама по собі агресія, а неприйнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому завданням виховання дитини є не усунення її агресії, а навчання адекватно проявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття. Саме тому, що дитина не вміє усвідомити й висловити протестні почуття стосовно значущої особи (батька чи вчителя), у неї може виникати “безпредметна агресивність” – поширення почуття злості на слабші та безпечні об’єкти: на дітей, тварин, предмети. Причиною підвищення дратівливості також можуть бути фізичні чи психічні проблеми дитини, які виснажують її, підвищують збудженість та імпульсивність.
Чим можуть допомогти батьки
- Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватися на Вас. Навпаки, поставтеся до її обурення з розумінням і повагою: допоможіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії до Вас.
- Тільки тоді, коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як Ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею вдалу форму висловлювання претензій.
- Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі придушуємо своє роздратування, терпимо його доти, доки воно не вибухне, як вулкан, яким уже важко керувати. Набагато легше й корисніше вчасно помітити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити.
- Учіть дитину розуміти себе та інших. Якщо вона навчиться усвідомлювати свої почуття й почуття інших, то зможе свідомо обирати мирні форми боротьби і захис Тривожність дитини
Чим можуть допомогти батьки
- Оскільки “нездорові страхи” характеризуються тим, що діти “бояться боятися”, то насамперед допоможіть дитині спокійно сприймати сам факт наявності страхів. Якщо вона вирішить, що боятися – це неприпустимо, погано чи соромно, то уникатиме страшних ситуацій і ніколи не зможе навчитися долати їх.
- Не лякайтеся страхів своєї дитини, не намагайтеся відвертати її увагу від спогадів про страшний сон чи страшну фантазію. Якщо ми відганяємо страх – він переслідує нас і атакує тоді, коли ми найменше захищені від нього.
- Допоможіть своїй дитині зустрітись з її страхом у безпечній атмосфері: коли Ви поруч, коли вона почувається спроможною протистояти страху. Нехай вона розповість чи намалює Вам те, що її лякає, і отримає від Вас розуміння й підтримку.
- Необхідно, щоб дитина зрозуміла, що боятися не соромно, що всі (і Ви також) чогось боялися, нехай вона повірить у те, що теж зможе опанувати свій страх.
- Нехай Вас не бентежать невдалі спроби Вашої дитини подолати свій страх. Хваліть її за незначні досягнення, відзначайте найменший прогрес: “Страх став трохи меншим. Отже, ти його поступово долаєш”.
Дитячу брехню батьки часто сприймають як катастрофу, як прояв найгірших рис характеру: хитрості, підступності, боягузтва. “Чому вона бреше, - дивуються батьки. – Адже ми її навіть не караємо!” Проте запитання доцільніше ставити інакше: не “чому вона бреше?”, а “що їй заважає зізнатися?”. Це може бути страх упасти у власних очах (“Я – хороша, я не могла цього зробити”); страх втратити любов батьків (“Мама любить мене добру, а тепер виявилося, що я погана!”); страх протистояти дорослим (“Я не хочу це робити, але ж я не можу відмовити старшим – легше збрехати, що вже зробила”) тощо.
Як правило, дитина не усвідомлює причин, тому запитувати в неї “Чому збрехала?” – не варто.
Необхідно самим визначити обмеження дитини і допомогти їй їх подолати.
Чим можуть допомогти батьки
- Не провокуйте брехливість дитини в тих ситуаціях, де, як Ви знаєте, їй важко зізнатися. Коли Ви заганяєте її в пастку запитанням: “Ти знову брав плеєр?!”, - то дитина не може втриматися від брехні: “Ні! Не брав!” А далі вже можна лише наполягати на своєму.
- Замість того, щоб “відчувати брехню”, необхідно “повправлятися в умінні правдиво зізнаватися”. Виберіть ситуацію, де дитина відчує провину, створіть сприятливу атмосферу, допоможіть їй знайти слова для визнання провини: “Я сама не знаю, як це сталося. Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе засмучувати…” тощо.
- Забезпечте приємне емоційне закріплення перемоги дитини над собою. Якщо вона відчує, що визнавати свої помилки не страшно, а навіть приємно, то легше піде на це наступного разу.
- Не сподівайтесь, що після визнання своїх помилок дитина їх не повторюватиме. Неслухняність – це вже інша проблема виховання.
Неслухняність є однією з найбільших проблем виховання. Коли дитина не слухається, батьки відчувають свою безпорадність, безсилля, страх, сприймають неслухняність як прояв нелюбові чи неповаги до себе.
Насправді неслухняна дитина може дуже любити й поважати своїх батьків. Просто вона відчуває в собі силу відстоювати свої бажання, або потребу перевірити любов до батьків ( “Поступаються – отже, люблять), або прагнення в такий спосіб виявити свою образу ( “Ти не хочеш для мене, а я не буду для тебе”). Отже, в основі неслухняності дитини можуть лежати певні проблеми в стосунках, проте надмірно слухняна дитина завжди нездорова. Вона невпевнена в собі, несамостійна, тривожна.
Чим можуть допомогти батьки
- Спробуйте зрозуміти, що лежить в основі пручань дитини.
- Коли наполягаєте на своєму, намагайтеся не позбавляти дитину своєї любові, не принижувати її гідності (“Я залюбки тобі дозволила, але, на жаль, не можу…”).
- Якщо дитина не виконує Ваших вимог – скоротіть їх кількість спочатку до 3 – 4-х основних, інакше на все може просто не вистачити уваги.
- Для того, щоб дитина навчилася виконувати Ваші вимоги, краще застосовувати заохочення, ніж покарання. Негативне підкріплення може сформувати лише відразу до відповідної діяльності, позбавити бажання виконувати вказівки дорослих.
Пам'ятка батькам, діти яких стоять на порозі підлікового віку
- Любіть дитину не за те, що вона розумна чи красива, а за те, що рідна.
- Головне новоутворення підліткового періоду – відкриття своєї індивідуальності, свого “Я”.
- У цей час починається перебудова організму – дитина стає імпульсивною, у неї часто змінюється настрій, виникають конфлікти з ровесниками, бунт проти батьків.
- У дітей настає криза, пов’язана з бажанням здобути самостійність, звільнитися від батьківської опіки, з’являється страх перед невідомим дорослим життям.
- Зростає дух незалежності, який впливає на стосунки підлітка в сім’ї, у школі.
- Бажання звільнитися від зовнішнього контролю поєднується зі зростанням самоконтролю й початком свідомого самовиховання.
- Підліток дуже вразливий і легко піддається впливам як позитивним, так і негативним.
- Дитина має підвищений рівень тривожності.
- Внутрішній світ дитини ще нестабільний, тому батькам не слід залишати своїх дітей без нагляду.
- Розширюється коло спілкування.
- Підвищується інтерес до свого тіла, зовнішності.
- З’являються нові авторитети.
- Недоліки і суперечності в поведінці близьких і старших сприймаються гостро й хворобливо.
- У батьках підлітки хочуть бачити друзів і порадників, а не диктаторів.
ДИТЯЧІ ЗАПОВІДІ ДЛЯ БАТЬКІВ
- Дорогі батьки, пам’ятайте, що ви самі запросили мене до своєї родини. Колись я залишу батьківську оселю, але до того часу навчіть мене, будь ласка, мистецтва бути людиною.
- У моїх очах світ виглядає інакше, ніж у ваших. Прошу вас, поясніть мені: що? коли? чому? – кожен із нас у ньому має робити.
- Мої ручки ще маленькі – не очікуйте від мене досконалості, коли я застилаю ліжко, малюю, пишу або кидаю м’яча.
- Мої почуття ще недозрілі – прошу, будьте чуйними до моїх потреб.
- Щоб розвиватися, мені потрібне ваше заохочення, а не тиск. Лагідно критикуйте і оцінюйте, але не мене – лише мої вчинки.
- Дайте мені трохи самостійності, дозвольте робити помилки, щоб я на них учився. Тоді я зможу самостійно приймати рішення у дорослому житті.
- Прошу, не робіть усього за мене, бо я виросту переконаним у своїй неспроможності виконувати завдання згідно з вашим очікуванням.
- Я вчусь у вас усього: слів, інтонацій голосу, манер. Ваші слова, почуття і вчинки повертатимуться до вас через мене. Тому навчіть мене, будь ласка, найкращого. Пам’ятайте, що ми разом не випадково: ми маємо допомогти один одному.
- Я хочу відчувати вашу любов, хочу, щоб ви частіше брали мене на руки, пригортали, цілували. Але будьте уважні, щоб ваша любов не перетворилася на милиці, які заважатимуть мені робити самостійні кроки.
- Любі мої, я вас дуже-дуже люблю! Покажіть мені, що ви також мене любите.
ДИТЯЧІ ЗАПОВІДІ ДЛЯ БАТЬКІВ
- Дорогі батьки, пам’ятайте, що ви самі запросили мене до своєї родини. Колись я залишу батьківську оселю, але до того часу навчіть мене, будь ласка, мистецтва бути людиною.
- У моїх очах світ виглядає інакше, ніж у ваших. Прошу вас, поясніть мені: що? коли? чому? – кожен із нас у ньому має робити.
- Мої ручки ще маленькі – не очікуйте від мене досконалості, коли я застилаю ліжко, малюю, пишу або кидаю м’яча.
- Мої почуття ще недозрілі – прошу, будьте чуйними до моїх потреб.
- Щоб розвиватися, мені потрібне ваше заохочення, а не тиск. Лагідно критикуйте і оцінюйте, але не мене – лише мої вчинки.
- Дайте мені трохи самостійності, дозвольте робити помилки, щоб я на них учився. Тоді я зможу самостійно приймати рішення у дорослому житті.
- Прошу, не робіть усього за мене, бо я виросту переконаним у своїй неспроможності виконувати завдання згідно з вашим очікуванням.
- Я вчусь у вас усього: слів, інтонацій голосу, манер. Ваші слова, почуття і вчинки повертатимуться до вас через мене. Тому навчіть мене, будь ласка, найкращого. Пам’ятайте, що ми разом не випадково: ми маємо допомогти один одному.
- Я хочу відчувати вашу любов, хочу, щоб ви частіше брали мене на руки, пригортали, цілували. Але будьте уважні, щоб ваша любов не перетворилася на милиці, які заважатимуть мені робити самостійні кроки.
- Любі мої, я вас дуже-дуже люблю! Покажіть мені, що ви також мене любите.
ПОРАДИ БАТЬКАМ ЛІВОРУКИХ ДІТЕЙ
У багатьох сім’ях ліворука дитина – причина не лише хвилювання і турбот, а й суперечок та конфліктів, до участі в яких залучається майже вся родина. Розбіжність думок щодо питань: перевчати чи ні, як реагувати на роздратованість та образи дитини, невпевненість і незібраність та багато інших,- настільки велика, що ліворукій дитині часто стає важко від великої кількості бажаючих покерувати нею та від різноманітності вимог, які висуваються до неї.
Через це, у дитини часто погіршується здоров’я, а шкільні труднощі посилюються внаслідок помилкової тактики батьків, суперечливості та надмірності вимог. Іноді дорослі не помічають труднощів ліворуких дітей і не хочуть зрозуміти їх причини. Вони не можуть стримати емоцій, реагуючи на неспроможність дитини стримати свої емоції, не вірять скаргам дитини, дуже рідко, а інколи і зовсім не хвалять дитину за зроблене на уроці праці або написане в зошиті.
Отже, дорослі іноді мимоволі роблять усе, щоб викликати в дитини хвилю протесту, відвернути від навчання, довести до неврозу.
Ліворукість є біологічною основою індивідуальності та своєрідності особистості дитини. Так, завдяки своїм нейропсихологічним особливостям ліворукі люди часто пов’язують свою діяльність із індивідуальною майстерністю та артистичною обдарованістю і досягають значних результатів.
Слід пам’ятати, що, знаходячись у “правопівкульному” режимі обробки інформації, людина використовує інтуіцію й переживає спалахи осяяння – ті миті людського життя, коли “все стає на свої місця” й вона розуміє, що побачила всю картину цілісно з усім розмаїттям причинно-наслідкових зв’язків (саме так, купаючись у ванні, Архімед відкрив свій закон).
ЩОБ ДОПОМОГТИ СВОЇЙ ЛІВОРУКІЙ ДИТИНІ, БАТЬКАМ НЕОБХІДНО
- Зробити так, щоб ваша ліворука дитина ніколи, ні за яких обставин не відчувала ваше негативне ставлення до її ліворукості. Не думайте, що дитина не помітить вашого злого погляду, важкого зітхання тощо.
- Не драматизувати ситуацію шкільних невдач. Ваша дитина повинна бути впевнена: всі помилки і недоліки можна виправити; немає проблем, які не можна вирішити з вашою допомогою.
- Якщо не вдається правильно писати літери, якщо вони криві і “скачуть” у різні боки, - необхідно проводити заняття із розвитку руки і координації руки та очей. Ці заняття необхідно проводити щодня, але не більше 15-20 хвилин. Добре допомагають заняття з ліплення, малювання, вишивання та в’язання, складання мозаїки і в’язання вузликів на шнурку.
- Якщо дитина пише із дзеркальним відображенням, переставляє літери, губить слова при читанні, плутає ліву і праву сторони, спробуйте потренувати її зорово-просторове сприймання.
- Чітко спланувати раціональний режим дня. Ліворука дитина, як правило, легко збуджується, швидко стомлюється, тривожна. Тому її життєдіяльність має бути спланована так, щоб не було перевантаження та перевтомлення.
- Уникати будь-яких суперечок, сварок, взаємної роздратованості, конфліктів щодо приготування уроків. Найкраще, якщо з першого дня дитина навчиться сама сідати за виконання уроків і буде звертатися до вас по допомогу тільки у крайніх випадках, коли допомога дійсно є необхідною.
- Не дозволяти зароджуватись у серці вашої дитини почуттям невпевненості і страху перед невдачею.
- Пам’ятати: дитина має зрозуміти, що вона має право на помилку. Але при цьому вона повинна бути впевненою, що її помилки не караються, а виправляються. У вихованні є таке гуманне правило: хвалити і ганьбити слід не дитину, а її вчинок!
- Дайте вашій дитині більше самостійності у правилах користування ручкою та зошитом на письмі. Через деякий час ліворука дитина знайде оптимальне положення для зошита на парті (він лежатиме приблизно під кутом у 140 – 160 ) Досить різноманітним може бути і положення лівої руки з ручкою. Не вимагайте, щоб рука ліворукої дитини лежала на зошиті відповідно до положення правої руки праворукої дитини. Писати в такому положенні ліворука дитина або зовсім не зможе, або ж письмо через короткий час викличе у дитини почуття втоми, відчуття роздратованості, страху, а інколи й істерик.
- Пам’ятати, що під час письма та малювання у ліворукої дитини світло повинно падати з правого боку. Спостерігаючи за ліворукими дітьми у школі, слід зазначити, що у багатьох учнів почерк дуже гарний (хоча трапляються і жахливі почерки). Поганий почерк частіше у ліворуких дітей, яких переучували писати правою рукою або навчали писати лівою рукою, як праворуких.
Часто серед ліворуких дітей трапляються діти, які гарно малюють. Проте здібність до малювання, як правило, виявляється у шкільному віці. Певною мірою художні здібності ліворуких дітей пов’язані з образністю психічних пізнавальних процесів та достатнім розвитком дрібної моторики руки у шкільному віці. Крім того, в ліворуких дітей простежуються значні успіхи в математиці, музиці, шахах тощо.
Ваша ліворука дитина неповторна. Так, лівою рукою писали свої шедеври Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель і Пікассо, ліворукими були видатний фізіолог І.Павлов, письменник і вчений В.Даль, творець теорії відносності А.Ейнштейн, Чарлі Чаплін, Юлій Цезар, Мерлін Монро та багато інших видатних людей.
Якщо ви боїтеся зайвий раз похвалити свою дитину
- До п’яти років дітей можна хвалити без побоювання. Потім настає для кожної дитини особистий індивідуально-короткий період, коли робити це треба обережно. А в шостому класі перехвалити їх уже неможливо, та й потребують вони нашої похвали, як ніколи. Але дивно: більшість батьків на цей час про свій святий обов’язок просто забувають.
- Уміння хвалити - своєрідний талант. Досить нечастий. Але поруч з дітьми він може розвинутися в кожного, треба лише захотіти.
- Похвала - кращий спосіб навчання і спілкування з дитиною; вона, як ніщо інше, поліпшуєвзаємини батьків з підлітками.
- А відмовляються і не вміють хвалити дітей ті, кого в дитинстві мало хвалили або не хвалили взагалі. Але ж діти тут не винні. Тримайте себе в руках і не давайте власним образам пролитися на голови ваших дітей.
- І нас, дорослих, не завадило б хвалити частіше. У дорослих без похвали також псуються настрій, стосунки з оточуючими, характер. Хто похвалить нас, якщо не наші дорослі, красиві, розумні діти?
Чи можна використовувати погрози у вихованні?
- Досить часто батьки домагаються слухняності дітей за допомогою погроз і залякувань. Дитина не хоче їсти - їй погрожують дідом з мішком. Дитина не хоче спати - лякають Бабою Ягою. Батьки прагнуть досягти однієї мети, а досягають протилежної. Обід, з’їдений під страхом потрапити в мішок злого діда - поганий обід. Бабою Ягою не навіяти міцного сну.
- Деякі батьки залякують своїх дітей-першокласників, коли ті ще погано рахують, пишуть. Але в зошиті з’являється ще більше ляпок і помилок. Засобом погрози і залякування стає іноді навіть таке високе почуття, як любов людини до праці.
- Підлітку, який з якихось причин погано вчиться, погрожують: «Заберу зі школи, підеш працювати!». Нерідко пугалом для дітей стають самі батьки. Мати, яка не може справитися з дитиною, говорить: «Почекай, прийде батько, він тобі покаже».
- Правильне виховання і погроза - речі несумісні. Правильне виховання розвиває всі сторони особистості дитини, робить активною і свідомою її поведінку. Погроза й залякування пригнічують свідомість, роблять дітей безвладними і заляканими, виробляють звичку діяти з примусу.
- Погрозі не місце у вихованні. Батьки повинні домагатися своєї мети розумною вимогливістю, переконанням і доброзичливим ставленням до дітей.
Як заохочувати дитину
Кожна людина відчуває задоволення і гордість, якщо її зусилля гідно відзначаються.
Заохочення має велике значення у житті дитини. Слова схвалення, похвала батьків запевняють її, що вона правильно поводиться, додають упевненості у своїх силах.
Підліток має потребу в оцінці своєї праці, у визнанні суспільної значимості зробленого ним, у схваленні його поглядів і переконань.
У школяра відзначають успіхи в навчанні і старанність. Не слід, однак, захвалювати дитину. Постійні похвали і нагороди знецінюються в її очах, вона звикає до них, втрачає до них інтерес. Постійне підкреслення успіхів сина чи доньки, захоплення їхніми здібностями, особливо в присутності гостей і знайомих, призводить до того, що діти стають нескромними, сприймають виконання своїх звичайних обов’язків як особливу подію, звикають робити все заради похвали.
Заохочення повинно бути заслуженим, відзначати не випадковий успіх, а серйозне досягнення, яке вимагало значних зусиль.
Як саме заохочувати (пещенням, похвалою, подарунком) залежить від віку дитини, її індивідуальних особливостей.
**************************************************************************
Кожна людина відчуває задоволення і гордість, якщо її зусилля гідно відзначаються.
Заохочення має велике значення у житті дитини. Слова схвалення, похвала батьків запевняють її, що вона правильно поводиться, додають упевненості у своїх силах.
Підліток має потребу в оцінці своєї праці, у визнанні суспільної значимості зробленого ним, у схваленні його поглядів і переконань.
У школяра відзначають успіхи в навчанні і старанність. Не слід, однак, захвалювати дитину. Постійні похвали і нагороди знецінюються в її очах, вона звикає до них, втрачає до них інтерес. Постійне підкреслення успіхів сина чи доньки, захоплення їхніми здібностями, особливо в присутності гостей і знайомих, призводить до того, що діти стають нескромними, сприймають виконання своїх звичайних обов’язків як особливу подію, звикають робити все заради похвали.
Заохочення повинно бути заслуженим, відзначати не випадковий успіх, а серйозне досягнення, яке вимагало значних зусиль.
Як саме заохочувати (пещенням, похвалою, подарунком) залежить від віку дитини, її індивідуальних особливостей.
**************************************************************************
Що робити, якщо дитина замкнута?
•Те, що сповідь корисна для душі, відомо давно. Нинішня медицина з’ясувала, що вона корисна і для здоров’я фізичного, зокрема для імунної системи. Вчіть дитину говорити про те, що вона відчуває.
•Запитуйте. Навчіться самі задавати питання, які стосуються саме її почуттів, а не шкільних справ і оцінок. Наприклад: «Ти виглядаєш зовсім розгубленим, не хочеш поговорити про це?».
•Якщо дитина у відповідь обмежується розповіддю про те, що відбулося, цього замало. Цілком можна уточнити: «Я тепер знаю, що ти про це думаєш, але я не знаю що ти почуваєш».
•Якщо вона не вміє охарактезувати свій стан, запропонуйте варіанти: я гніваюсь, мені сумно, соромно, я задоволений». Дуже важливо, щоб дитина зуміла ідентифікувати свій стан. Це означає, що двері для того, щоб почуття вийшли назовні, трохи відкрилися.
***************************************************************************
•Те, що сповідь корисна для душі, відомо давно. Нинішня медицина з’ясувала, що вона корисна і для здоров’я фізичного, зокрема для імунної системи. Вчіть дитину говорити про те, що вона відчуває.
•Запитуйте. Навчіться самі задавати питання, які стосуються саме її почуттів, а не шкільних справ і оцінок. Наприклад: «Ти виглядаєш зовсім розгубленим, не хочеш поговорити про це?».
•Якщо дитина у відповідь обмежується розповіддю про те, що відбулося, цього замало. Цілком можна уточнити: «Я тепер знаю, що ти про це думаєш, але я не знаю що ти почуваєш».
•Якщо вона не вміє охарактезувати свій стан, запропонуйте варіанти: я гніваюсь, мені сумно, соромно, я задоволений». Дуже важливо, щоб дитина зуміла ідентифікувати свій стан. Це означає, що двері для того, щоб почуття вийшли назовні, трохи відкрилися.
***************************************************************************
Як бути з важковиховуваними дітьми
І батькам, і вчителям нерідко доводиться мати справу з дітьми, які погано піддаються вихованню. У родині ці діти порушують розпорядок дня, псують домашні речі, ні в чому не знають міри. У школі вони ініціатори бійок, організатори різних скандальних історій. Вони не готують уроків, вчаться нерівно, грублять учителям. Вчителі постійно викликають у школу батьків, батьки кличуть на допомогу вчителів, учнівські організації також намагаються якось вплинути, а результати незадовільні.
Як же бути з важковиховуваними дітьми? Перш ніж відповісти на це питання, треба встановити, чому діти стають такими. Головні причини - це несприятливі умови життя і неправильне виховання в родині. Між батьком і матір’ю, батьками і дітьми існують ненормальні стосунки: немає дружби, кожний живе тільки своїми інтересами, дітям не приділяють уваги. Дорослі подають поганий приклад ставлення до сусідів і взагалі до оточуючих людей. Батько або мати несподівано обрушуються на дитину з докорами і покараннями, ображають її гідність. Натерпівшись несправедливості з боку домашніх, вона виражає свій протест грубістю і непокорою. Поступово така поведінка набуває стійкого характеру, стає для дитини звичайною за будь-яких обставин.
****************************************************************************
І батькам, і вчителям нерідко доводиться мати справу з дітьми, які погано піддаються вихованню. У родині ці діти порушують розпорядок дня, псують домашні речі, ні в чому не знають міри. У школі вони ініціатори бійок, організатори різних скандальних історій. Вони не готують уроків, вчаться нерівно, грублять учителям. Вчителі постійно викликають у школу батьків, батьки кличуть на допомогу вчителів, учнівські організації також намагаються якось вплинути, а результати незадовільні.
Як же бути з важковиховуваними дітьми? Перш ніж відповісти на це питання, треба встановити, чому діти стають такими. Головні причини - це несприятливі умови життя і неправильне виховання в родині. Між батьком і матір’ю, батьками і дітьми існують ненормальні стосунки: немає дружби, кожний живе тільки своїми інтересами, дітям не приділяють уваги. Дорослі подають поганий приклад ставлення до сусідів і взагалі до оточуючих людей. Батько або мати несподівано обрушуються на дитину з докорами і покараннями, ображають її гідність. Натерпівшись несправедливості з боку домашніх, вона виражає свій протест грубістю і непокорою. Поступово така поведінка набуває стійкого характеру, стає для дитини звичайною за будь-яких обставин.
****************************************************************************
Звідкіля в дитини жорстокість?
•Багатьом, напевно, доводилося бачити, як двоє малят б’ють іншого, більш слабкого. Але не всі задавалися питанням: чому так відбувається? Відкіля в малюках стільки жорстокості?
•Жорстокість дитини, не може вимірятися дорослою міркою. Мотиви поведінки вуличного хулігана, який скалічив перехожого, і малюк, який поранив однолітка, різні, і, звичайно ж, зовсім необов’язково, що перший виріс із другого.
•Слід сказати про ті випадки, коли батьки просто б’ють своїх дітей з метою покарання. Ефект такого «виховання» описаний багатьма психіатрами. Він має найтяжчі наслідки для нестійкої психіки дитини. Заподіяння болю дитини веде до того, що в її душі зароджується терпимість до насильства. Хоча і несвідомо, дитина починає розуміти, що сильний завжди правий. До речі, встановлено, що садомазохістська сексуальна орієнтація, як правило, проявляється в тих людей, кого в дитинстві виховували за допомогою різок.
•Висловлення такого плану, що в дитинстві деяких сікли, а вони виросли нормальними людьми, не можуть бути виправдані. Це відбулося не завдяки, а всупереч «педагогічному» впливу. Тому найкраще намагайтеся стати своїй дитині старшим другом, а ніяк не катом.
****************************************************************************
•Багатьом, напевно, доводилося бачити, як двоє малят б’ють іншого, більш слабкого. Але не всі задавалися питанням: чому так відбувається? Відкіля в малюках стільки жорстокості?
•Жорстокість дитини, не може вимірятися дорослою міркою. Мотиви поведінки вуличного хулігана, який скалічив перехожого, і малюк, який поранив однолітка, різні, і, звичайно ж, зовсім необов’язково, що перший виріс із другого.
•Слід сказати про ті випадки, коли батьки просто б’ють своїх дітей з метою покарання. Ефект такого «виховання» описаний багатьма психіатрами. Він має найтяжчі наслідки для нестійкої психіки дитини. Заподіяння болю дитини веде до того, що в її душі зароджується терпимість до насильства. Хоча і несвідомо, дитина починає розуміти, що сильний завжди правий. До речі, встановлено, що садомазохістська сексуальна орієнтація, як правило, проявляється в тих людей, кого в дитинстві виховували за допомогою різок.
•Висловлення такого плану, що в дитинстві деяких сікли, а вони виросли нормальними людьми, не можуть бути виправдані. Це відбулося не завдяки, а всупереч «педагогічному» впливу. Тому найкраще намагайтеся стати своїй дитині старшим другом, а ніяк не катом.
****************************************************************************
Як допомогти дитині пережити горе
Дитину в будь-якому віці може спіткати втрата й горе. Батькам дуже хотілося б уберегти дітей від важких переживань, щоб вони якнайдовше не знали гірких сліз. Але, на жаль, це не завжди можливо. Життя іноді не шкодує навіть найменших.
Коли дитина втрачає когось і переживає горе, дорослі поруч із нею почуваються безпорадними, наляканими, розгубленими. Якщо іде з життя хтось із близьких і дорогих вам людей, нас самих охоплюють переживання втрати, біль і страх. І водночас ви хвилюєтеся й переживаєте за дитину. Ви думаєте про те, як відгородити й захистити її, вберегти від сильних переживань.
До психологів часто звертаються дорослі, які не знають, як допомогти дитині пережити втрату, їх хвилюють різні питання:
- Чи говорити дитині взагалі про смерть або хворобу близької людини? Чи намагатися приховати від неї правду і в такий спосіб захистити її?
- У якому віці дитині вже можна говорити про смерть близької людини?
- Чи брати дитину на поховання і з якого віку?
- Як допомогти дитині, у якої загинули найближчі люди – батьки чи брат (сестра)?
- Чи говорити дитині про смерть домашньої тварини?
Ми поговоримо про те, що можуть робити дорослі, щоб допомогти дитині пережити її горе, щоб ситуація втрати не стала травмою на все життя. Про те, як можна бути чесним і щирим із дитиною і водночас максимально дбайливим. Про те, що важливо чути і знати дитині, яка переживає втрату.
Втрату різні люди переживають по-різному. Деякі цілком занурюються у свої почуття, сприймаючи втрату близької людини як кінець власного життя. Для них світ утрачає кольори, усе здається безглуздим, вони не можуть попрощатися і змиритися.
Інші, навпаки, намагаються робити вигляд, що нічого не відчувають, що життя не змінилося. Вони заганяють всередину свої переживання, горе, страхи, біль.
Дуже часто люди прагнуть приховати своє горе заради тих, кому ще тяжче, щоб своїм спокоєм підтримати їх.
Донька, у якої помер батько, всіляко намагається бути мужньою та не показувати своє горе матері. Їй здається, що матері набагато важче, і тільки своїм спокоєм, стримуванням сліз і болю вона зможе підтримати матір. Через це донька сама опиняється на межі нервового зриву. Емоції, що не знаходять виходу, переповнюють її. І мати теж намагається стримуватися, щоб не зруйнувати спокій доньки. Кожна з них, намагаючись уберегти іншу, залишається зі своїм горем наодинці, не даючи йому ніякого виходу.
Спробуємо зрозуміти, які події можуть викликати почуття горя в дитини.
Звичайно, у чомусь сприйняття горя дорослого і дитини дуже схожі. Горе – це, насамперед, смерть близьких чи їхня важка хвороба, особливо таких важливих для дитини людей, як батьки, брати (сестри), бабусі (дідусі).
Водночас дитина може переживати багато інших подій – смерть домашньої тварини (зокрема, коли в селі забивають тварин і птахів для їжі), розлучення батьків, коли один із батьків залишає сім’ю. Поламалася улюблена іграшка, чи вирвали зуба, чи мама вчасно не прийшла забрати із садка, чи стався конфлікт з другом, чи дитина переїхала зі звичного місця проживання – усе це теж може бути горем для дитини. Дорослі можуть вважати це дурницею: “Подумаєш, ведмедик загубився. Нового купимо.” Але для дитини іграшка – це частина її самої, це дуже близька істота, як би парадоксально це не звучало. Тому навіть у цьому випадку дитина може відчувати горе. І дорослим варто зважати на це й підтримувати дитину. Не знецінюйте почуття дитини!
Розповідає тридцятирічна жінка: “У дитинстві в мене було м’яке ведмежа. Я носила його за собою всюди. І, звичайно, через пару років іграшка зносилася. У ведмежатка вже не було лап, ока, він був весь розірваний. Але я дуже його любила. Батькам було соромно, що дівчинка із заможньої сім’ї ходить із таким “убозтвом”. Аж ось одного разу вони сказали, що зробили з ведмедика холодець, а мені куплять іншого. Свій стан я пам’ятаю дотепер. Відтоді я не їм холодець. І не можу забути свого ведмедика”.
Важливо ставитися серйозно і уважно до переживань дитини. Говоріть їй, що розумієте, що їй сумно, що вам теж бувало сумно, коли ви щось утрачали. Давайте їй час і можливість посумувати і поплакати, позгадувати, попрощатися з тим, кого (або що ) вона цінувала і кого (або чого) вже немає.
Якщо горе відчувають батьки
У багатьох родинах з дітьми намагаються не говорити про втрату і свої переживання з приводу цього. Дорослі вважають, що якщо дитина не бачитиме їхніх переживань, сліз, то і сама хвилюватиметься менше. Однак усе не так просто.
Діти мають унікальну чутливість, що іноді вражає нас, дорослих. Вони помічають найменші нюанси настрою. Якщо батьки сумують чи сердяться, вони помічають це, навіть якщо ми, дорослі, “одягаємо” усмішку й робимо вигляд, що нічого не відбувається.
Поміркуємо над тим, що переживає дитина, якщо батьки пригнічені, сумують, але не кажуть їй про це і не пояснюють причин своїх почуттів.
Дитина ніби “втрачає” дорослих. Вона починає робити свої припущення.
Вона може сильно злякатися, нафантазувати собі все що завгодно. І ви не знатимете про це!
Іноді ці фантазії далекі від реальності й гірші за неї! Дитина може думати, що винна в чомусь, думати, що батьки переживають через неї, саме через неї трапилося щось погане, що батьки нею незадаволені, вона позбавилася їхньої любові.
Тому навіть якщо ви не готові чи не хочете говорити дитині про саму подію, через яку ви сумуєте, постарайтеся хоча б пояснити дитині: “Мені зараз сумно. Так буває. Але ти в цьому не винна. Я люблю тебе.”
Якщо вмирає близька людина
Як пояснити дитині, що відбулося? Чи варто взагалі казати, особливо маленьким дітям?
Ви можете просто сказати дитині про те, що ця людина померла. Бути поруч із дитиною в цей момент і відповідати на її запитання.
Часто батьки запитують чи брати дитину на поховання, чи надати їй можливість попрощатися.
На наш погляд, дитину вже із шестирічного віку можна повести на поховання. Не варто її водити на поховання незнайомих їй людей. Але якщо це дідусь чи бабуся або хтось із близьких родичів, із якими у дитини були близькі стосунки, то важливо, щоб дитина мала можливість попрощатися з цією людиною.
Однак не варто, щоб дитина брала участь у всьому ритуалі. Їй буде важко фізично, особливо дитині молодшого віку. Вона стомиться, почне привертати до себе увагу, адже вона ще не до кінця розуміє зміст того, що відбувається. Довге перебування на похованні може емоційно пригнітити її.
Важливо, щоб поруч з дитиною був хтось з батьків, з ким дитина почувалася б безпечно.
Не варто пропонувати і, тим більше, змушувати дитину поцілувати покійного. Це занадто велике потрясіння для дитини.
Ви можете поговорити з дитиною про ту людину, яка померла.
Згадайте разом:
- що пов’язано в дитини з цією людиною;
- які події вони переживали разом;
- що дитина довідалася від цієї людини;
- чого вона навчилася від неї;
- чому можна бути вдячним долі за те, що вона звела нас із цією людиною.
Дуже важливо, щоб за переживаннями суму приходило відчуття подяки долі за те, що ця людина була в житті, що ви зустрілися й могли спілкуватися.
Які почуття переживає дитина, що втратила близьку їй людину?
Будь-яка людина, що переживає втрату, проходить кілька етапів у своїх почуттях. Кожний з етапів може затягуватися чи, навпаки, проходити дуже швидко, майже не помітно. Іноді людина може “проскакувати” якусь стадію, а потім до неї повертатися.
Загальноприйнятою є думка, що втрата найчастіше супроводжується смутком чи почуттям горя. Однак це не зовсім так. На кожному з етапів людина відчуває різні почуття, пов’язані з утратою. І це не тільки почуття суму. Люди, які втратили близьких, можуть відчувати складну гаму почуттів: злість, страх, безпорадність, образу тощо. І це нормально.
І важливо приймати усі ці почуття, не засуджувати себе за них, проживати й виражати їх.
Важливо розуміти, що переживає дитина, яка зазнала втрати. Розуміння допоможе підтримати дитину й допомогти їй.
Дитина у своїх переживаннях проходить ті самі стадії, що й дорослий.
Уважність до стану, поведінки і висловлювань дитини допоможе вам розуміти, які почуття вона переживає зараз, приймати ці почуття як частину нормального процесу переживання втрати, і, що дуже важливо, допомагати їй виражати їх.
Не варто над усе намагатися втішити, відволікати, робити вигляд, що нічого не відбулося. Сум – природна реакція, його треба поважати, і тоді вона проходить, залишаючи світлий смуток, спогади й подяку.
Важливо пам’ятати, що діти можуть реагувати на втрату по-різному. Деякі діти дуже переживають, втрата вражає їх, у них змінюється поведінка, їх охоплюють іще не відомі почуття. Інші реагують інакше. Часто батьки скаржаться, що дитина “черства”, “бездушна”, “жорстока”, лише через те, що вона не відреагувала бурхливо на смерть когось із близьких.
Однак найчастіше – це не ознака дитячої байдужості. Іноді така поведінка свідчить про те, що дитина глибоко приховала свої почуття через те, що не вміє ними ділитися. Вона може нічого не говорити про почуття та думки, пов’язані з утратою, але інші помітять зміни в поведінці дитини.
Іноді поведінка та внутрішній стан дитини не змінюються. Це може свідчити про особливості дитячої психіки. У дітей дуже сильні захисні механізми. Вони іноді набагато легше, ніж дорослі сприймають деякі речі, вміють “захиститися” від них.
Тому вам, як дорослим, треба бути уважними.
Якщо ви бачите, що поведінка дитини змінилася, це означає, що дитина ще переживає через втрату. Тоді варто допомагати їй прожити цю ситуацію.
Але, якщо ви не помічаєте змін у поведінці дитини, не варто акцентувати її увагу на втраті: ваша дитина впоралася з цією складною ситуацією сама.
****************************************************************************
ПОМИЛКИ БАТЬКІВ. ЧИ МОЖНА ЇХ УНИКНУТИ?
Давайте визнаємо: усі ми робимо помилки у вихованні дітей, як маленькі, так і великі. Одні з нас визнають ці помилки і намагаються їх виправити. Інші впевнені у своїй непогрішимості і категорично відкидають навіть думку про те, що вони зробили щось неправильно. З наших помилок виростають великі дитячі психологічні травми. Діти налаштовуються на зневіру до дорослих. У них можуть сформуватися агресивні реакції на помилкову поведінку батьків, зневага до них. Це може призвести до агресивної поведінки дитини, особливо підлітка, вдома, у школі, серед однолітків. А згодом, уже створюючи власну сім’ю, така людина часто вдається до насильницьких дій щодо своїх близьких у власній сім’ї.
Обговоримо, які помилки є типовими для багатьох батьків і що нам робити, якщо ми вже образили свою дитину?
На думку італійського психолога Ади Делла Тонне, одна з найпоширеніших помилок батьків – це зловживання владою.
У чому ж виявляється наше зловживання владою над дітьми? Це і незрозуміле та несправедливе покарання, висміювання дитини в присутності інших людей, ізоляція: “Вийди. Дітям не годиться слухати розмови дорослих”. У таких випадках у дитини з’являється відчуття, що вона є тягарем для дорослих, її присутність небажана.
Заклопотаність, суворість батьків, наказовий тон – усе це відлунює в серці дитини болем, страхом, утратою почуття безпеки, усвідомленням своєї непотрібності батькам.
У багатьох батьків виникає запитання: “А як же з авторитетом батьків?” У тоталітарній сім’ї авторитет батьків ототожнюється із засобами насильства над дітьми, демонстрацією своєї переваги над ними. Батьки іменем авторитету допускають значну нетактовність стосовно дітей, сварячись із ними в присутності незнайомих людей, вихваляючись їхніми успіхами. А чому соромитись? Адже діти – наша власність, наші раби. Вони й так завжди любитимуть нас.
Зловживаючи своєю владою, батьки визначають, що має цікавити дитину, дозволяють або забороняють, не питаючи навіть думки дитини: “Що вона там може розуміти?”, “Ми ж краще знаємо, у чому для неї користь і щастя”.
Про повагу до занять дитини годі й говорити. Як часто батьки відвертають увагу дитини від її занять, щоб виконати домашні справи, вважаючи, що уроки можуть зачекати. А гра – це зовсім несерйозно. Головне – не галасувати, не забруднитися, не швендяти по калюжах…
В одній сім’ї телевізор для дорослих був набагато важливішим, ніж справи онучки, з якою вони проживали в одній кімнаті комунальної квартири. Тому приготування дівчинкою уроків перетворювалося на щоденне знущання. Дівчинка повинна була робити уроки в куточку, за виділеним для цього краєчком обіднього столу під гучний аккомпанемент телевізора. Не дивно, що ця дівчинка завжди прагнула вийти надвір, подалі від "комфортної" домашньої атмосфери.
І що ж дитина? Як вона почувається, коли ми зловживаємо владою? Виявляється,
наша авторитарність не робить дитину щасливою. Починається все з того, що малюк перестає радіти приходу дорослого. Навпаки, у нього псується настрій, він ховається, стає несміливим, боязким. Або: раптом ми дізнаємося, що наша дитина збрехала. Ми лякаємося. Замислюємся: “Звідки це?” А це ж є першим наслідком несправедливого покарання. Утрачено довіру між дітьми та батьками.
Мати дівчинки-відмінниці дуже страждала від того, що важливими секретами її дочка ділилася не з нею, а зі своєю подругою. Чому? Дівчинка, можливо, боялася неделікатності, висміювання з боку батьків.
Батькам важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, авторитарність, необережні висловлювання.
ДИТЯЧІ СТРАХИ
Як же ми можемо допомогти нашим дітям, щоб вони почувалися в безпеці? Про це думає багато фахівців. Вони намагаються дати відповіді на головні запитання: “Як допомогти дитині подолати свої страхи? Як не створювати ситуації, у яких у дитини формуються страхи?”
Дитину оточує безліч незнайомих предметів. Вона хоче з’ясувати, як сконструйовані речі, які існують норми поведінки, звільнитися від почуття страху перед незнайомим світом. І вона звертається з цим до батьків.
Батьки дуже часто закриваються від проблем: “Нічого, це мине”. У когось із дітей, може, й пройде, але в багатьох дорослих залишаються незрозумілими страхи, які потім можуть зіпсувати їм життя.
Психологи вважають, що існують три найдієвіші способи подолання таких дитячих страхів: інформування, послідовний досвід та присутність людини, яка може допомогти.
Ян Дарзатц доводить: дуже важливо, щоб дитина, коли в неї виникає страх, відчувала вашу присутність. Виявляється, для дитини винятково важливою є ваша зовнішність. Вона помічає вас у пітьмі, здалеку. Пізнає звуки вашого голосу, ваші запахи, доторки. Ваша присутність допомагає дитині відчути себе в безпеці. І це дуже важливо розуміти – дитина почувається в безпеці, коли фізично відчуває присутність батьків, які її люблять.
Виявляється, що дитина почувається в безпеці, якщо вона знає про настрої матері та батька, про те, що їм подобається, а що – ні. Їй тоді набагато легше не потрапити в конфліктні ситуації. А ми часто не звертаємо уваги на дитину і дуже мало їй розповідаємо про себе. Ми вважаємо, що дитині не потрібно знати про наші неприємності. А виявляється, що значно краще разом пережити прикрощі, підтримуючи один одного. Це допомагає підтримувати партнерські стосунки у сім’ї, відвертаючи значну кількість страхів дитини.
Дуже важливо бути доступним для своєї дитини. Якщо дитина хоче вас про щось запитати, уважно та доброзичливо вислухайте її, намагайтеся дати вичерпну відповідь. Це також є інформаційною підтримкою почуття безпеки вашої дитини.
Доторки до дитини.
У дитини є постійна потреба в тому, щоб до неї торкалися батьки, які її люблять,- потримали руку на її голові, доторкнулися до плеча, обійняли. Ці доторки, поцілунки підтримують у дитині почуття безпеки. Потримайте руку на голові дитини, коли вона чимось схвильована. Потримайте її на колінах, коли вона хвора. Коли дитина плаче, дуже добре потримати її обличчя в долонях, подивитисяїй в очі і все-таки з’ясувати, що турбує дитину. Якщо вам треба йти, поїхати у відрядження, дитині легше буде перебороти своє почуття втрати безпеки, якщо ви її обіймете, потримаєте руку в неї на спині, покажете, що ви також переживаєте, розлучаючись із нею.
Якщо дитина прийшла зі школи, треба, щоб вона відчула, що її помітили, що їй раді. Якщо ви усміхнетеся до неї, поцілуєте, ви підтримаєте почуття безпеки.
Для дитини винятково важливим є ваш голос, те, як ви розмовляєте з нею. Як часто ми не слідкуємо за тим, як ми розмовляємо зі своїми дітьми! Можемо сказати дитині: “Відчепись!”, “Почекай!”, “Відійди, дай мені перепочити!”. Як часто своє роздратування переносимо на дитину. Виявляється, дитина уважно дослухається до вашого голосу і почує вас і вночі, і в шумній кімнаті, і під час дощу. Дитина вас чує завжди. І тому надзвичайно важливо, як ви розмовляєте з дитиною, який ваш голос: вона пам’ятає. Багато хто з батьків думає: “У мене немає голосу. У мене немає слуху”,- і не співають для своєї дитини. А для вашої дитини ваш спів – це не тільки те, що дає їй змогу долати свої страхи, а й додає їй віри в життя. Дуже важливо, щоб була така пісня, яку ви співаєте їй, коли вона увечері засинає.
Ще одна порада. Дуже чітко кажіть дитині, чого ви від неї хочете. Не кажіть їй: “Будь хорошою дівчинкою (або слухняним хлопчиком)”. Попросіть її про щось конкретне, наприклад: “Посидь, будь ласка, 10 хвилин ось тут, а я за цей час закінчу цю роботу (або розмову)”.
Встановлюйте межі вашого керування дитиною. Не запитуйте: “Що ти хочеш на сніданок?”, а краще запитуйте конкретно: “Ти хочеш бутерброд із ковбаскою чи із сиром?” У першому випадку дитина розгубиться, а в іншому зробить простий вибір і почуватиметься впевнено.
Якщо в житті дитини відбувається щось серйозне, наприклад, коли їй час іти до дитячого садка або школи, вона, як правило, лякається цього. Підтримати дитину можна, по-перше, інформуванням, по-друге, розповіддю про те, як ви пережили таку подію і що в цьому було позитивним для вас. Наприклад, дуже підвищують почуття безпеки такі слова мами чи тата: “Ось ти підеш до дитячого садка. А знаєш, я у дитячому садку знайшов собі друга”.
Дуже підтримує почуття безпеки, якщо ви попереджаєте про те, що на неї чекає.
Треба бути послідовним. Дитина дуже нервує і боїться батьків, коли вони щодня змінюють свої вимоги.
Є обставини, які сприяють виникненню дитячих страхів. Наприклад, темрява. Багато дітей відчувають страх, коли вони потрапляють у темряву. І в казках, і в міфах, і в кіно – якщо герої потрапляють у темряву, вони стикаються з темними силами. На жаль, наші діти зараз дивляться надто багато передач, які викликають жахи. Почуття страху зростає. Страху перед темрявою також. Що нам робити в таких випадках?
Треба пам’ятати, що антиподом темряви є світло.
Треба працювати зі світлом. Зараз ця порада звучить трохи незвично (треба ж економити електроенергію). Але все таки треба надати дитині, яка боїться темряви, можливість засинати при світлі невеликої лампи. Треба подумати, як зробити так, щоб коридор, яким вона вночі йтиме до туалету, був освітленим.
Багато маленьких дітей приходять додому зі школи в порожню квартиру. Їм страшно. Треба дозволити їм включати одразу всі лампи, щоб було світло і вони могли переконатися, що у квартирі нікого чужого немає.
Виявляється, багато страхів пов’язані в дитини з переїздом. Якщо ви переїжджаєте в нову квартиру або інше місто, обов’язково візьміть із собою щось таке, що може бути ознакою милого душі дитини оточення: кущик, який можна пересадити біля нового будинку, або квіти. У дитини виникає страх на новому місці перед усім - перед новим місцем, перед сусідами, навіть перед новими деревами…
Щоб збільшити в дитині відчуття безпеки, корисно подарувати їй щось недороге, але таке, щоб вона могла це завжди носити із собою. Ця річ, подарована батьками, талісман, якщо хочете, теж сприяє подоланню почуття страху.
І ще дещо про фотокартки. Якщо дитина їде кудись, наприклад, збирається в похід або табір, подаруйте їй свою фотокартку. Краще, якщо це буде фотокартка, на якій мама грається з нею, або фотокартка всієї сім’ї. Це також додає дитині впевненості.
**************************************************************************
Давайте визнаємо: усі ми робимо помилки у вихованні дітей, як маленькі, так і великі. Одні з нас визнають ці помилки і намагаються їх виправити. Інші впевнені у своїй непогрішимості і категорично відкидають навіть думку про те, що вони зробили щось неправильно. З наших помилок виростають великі дитячі психологічні травми. Діти налаштовуються на зневіру до дорослих. У них можуть сформуватися агресивні реакції на помилкову поведінку батьків, зневага до них. Це може призвести до агресивної поведінки дитини, особливо підлітка, вдома, у школі, серед однолітків. А згодом, уже створюючи власну сім’ю, така людина часто вдається до насильницьких дій щодо своїх близьких у власній сім’ї.
Обговоримо, які помилки є типовими для багатьох батьків і що нам робити, якщо ми вже образили свою дитину?
На думку італійського психолога Ади Делла Тонне, одна з найпоширеніших помилок батьків – це зловживання владою.
У чому ж виявляється наше зловживання владою над дітьми? Це і незрозуміле та несправедливе покарання, висміювання дитини в присутності інших людей, ізоляція: “Вийди. Дітям не годиться слухати розмови дорослих”. У таких випадках у дитини з’являється відчуття, що вона є тягарем для дорослих, її присутність небажана.
Заклопотаність, суворість батьків, наказовий тон – усе це відлунює в серці дитини болем, страхом, утратою почуття безпеки, усвідомленням своєї непотрібності батькам.
У багатьох батьків виникає запитання: “А як же з авторитетом батьків?” У тоталітарній сім’ї авторитет батьків ототожнюється із засобами насильства над дітьми, демонстрацією своєї переваги над ними. Батьки іменем авторитету допускають значну нетактовність стосовно дітей, сварячись із ними в присутності незнайомих людей, вихваляючись їхніми успіхами. А чому соромитись? Адже діти – наша власність, наші раби. Вони й так завжди любитимуть нас.
Зловживаючи своєю владою, батьки визначають, що має цікавити дитину, дозволяють або забороняють, не питаючи навіть думки дитини: “Що вона там може розуміти?”, “Ми ж краще знаємо, у чому для неї користь і щастя”.
Про повагу до занять дитини годі й говорити. Як часто батьки відвертають увагу дитини від її занять, щоб виконати домашні справи, вважаючи, що уроки можуть зачекати. А гра – це зовсім несерйозно. Головне – не галасувати, не забруднитися, не швендяти по калюжах…
В одній сім’ї телевізор для дорослих був набагато важливішим, ніж справи онучки, з якою вони проживали в одній кімнаті комунальної квартири. Тому приготування дівчинкою уроків перетворювалося на щоденне знущання. Дівчинка повинна була робити уроки в куточку, за виділеним для цього краєчком обіднього столу під гучний аккомпанемент телевізора. Не дивно, що ця дівчинка завжди прагнула вийти надвір, подалі від "комфортної" домашньої атмосфери.
І що ж дитина? Як вона почувається, коли ми зловживаємо владою? Виявляється,
наша авторитарність не робить дитину щасливою. Починається все з того, що малюк перестає радіти приходу дорослого. Навпаки, у нього псується настрій, він ховається, стає несміливим, боязким. Або: раптом ми дізнаємося, що наша дитина збрехала. Ми лякаємося. Замислюємся: “Звідки це?” А це ж є першим наслідком несправедливого покарання. Утрачено довіру між дітьми та батьками.
Мати дівчинки-відмінниці дуже страждала від того, що важливими секретами її дочка ділилася не з нею, а зі своєю подругою. Чому? Дівчинка, можливо, боялася неделікатності, висміювання з боку батьків.
Батькам важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, авторитарність, необережні висловлювання.
ДИТЯЧІ СТРАХИ
Як же ми можемо допомогти нашим дітям, щоб вони почувалися в безпеці? Про це думає багато фахівців. Вони намагаються дати відповіді на головні запитання: “Як допомогти дитині подолати свої страхи? Як не створювати ситуації, у яких у дитини формуються страхи?”
Дитину оточує безліч незнайомих предметів. Вона хоче з’ясувати, як сконструйовані речі, які існують норми поведінки, звільнитися від почуття страху перед незнайомим світом. І вона звертається з цим до батьків.
Батьки дуже часто закриваються від проблем: “Нічого, це мине”. У когось із дітей, може, й пройде, але в багатьох дорослих залишаються незрозумілими страхи, які потім можуть зіпсувати їм життя.
Психологи вважають, що існують три найдієвіші способи подолання таких дитячих страхів: інформування, послідовний досвід та присутність людини, яка може допомогти.
Ян Дарзатц доводить: дуже важливо, щоб дитина, коли в неї виникає страх, відчувала вашу присутність. Виявляється, для дитини винятково важливою є ваша зовнішність. Вона помічає вас у пітьмі, здалеку. Пізнає звуки вашого голосу, ваші запахи, доторки. Ваша присутність допомагає дитині відчути себе в безпеці. І це дуже важливо розуміти – дитина почувається в безпеці, коли фізично відчуває присутність батьків, які її люблять.
Виявляється, що дитина почувається в безпеці, якщо вона знає про настрої матері та батька, про те, що їм подобається, а що – ні. Їй тоді набагато легше не потрапити в конфліктні ситуації. А ми часто не звертаємо уваги на дитину і дуже мало їй розповідаємо про себе. Ми вважаємо, що дитині не потрібно знати про наші неприємності. А виявляється, що значно краще разом пережити прикрощі, підтримуючи один одного. Це допомагає підтримувати партнерські стосунки у сім’ї, відвертаючи значну кількість страхів дитини.
Дуже важливо бути доступним для своєї дитини. Якщо дитина хоче вас про щось запитати, уважно та доброзичливо вислухайте її, намагайтеся дати вичерпну відповідь. Це також є інформаційною підтримкою почуття безпеки вашої дитини.
Доторки до дитини.
У дитини є постійна потреба в тому, щоб до неї торкалися батьки, які її люблять,- потримали руку на її голові, доторкнулися до плеча, обійняли. Ці доторки, поцілунки підтримують у дитині почуття безпеки. Потримайте руку на голові дитини, коли вона чимось схвильована. Потримайте її на колінах, коли вона хвора. Коли дитина плаче, дуже добре потримати її обличчя в долонях, подивитисяїй в очі і все-таки з’ясувати, що турбує дитину. Якщо вам треба йти, поїхати у відрядження, дитині легше буде перебороти своє почуття втрати безпеки, якщо ви її обіймете, потримаєте руку в неї на спині, покажете, що ви також переживаєте, розлучаючись із нею.
Якщо дитина прийшла зі школи, треба, щоб вона відчула, що її помітили, що їй раді. Якщо ви усміхнетеся до неї, поцілуєте, ви підтримаєте почуття безпеки.
Для дитини винятково важливим є ваш голос, те, як ви розмовляєте з нею. Як часто ми не слідкуємо за тим, як ми розмовляємо зі своїми дітьми! Можемо сказати дитині: “Відчепись!”, “Почекай!”, “Відійди, дай мені перепочити!”. Як часто своє роздратування переносимо на дитину. Виявляється, дитина уважно дослухається до вашого голосу і почує вас і вночі, і в шумній кімнаті, і під час дощу. Дитина вас чує завжди. І тому надзвичайно важливо, як ви розмовляєте з дитиною, який ваш голос: вона пам’ятає. Багато хто з батьків думає: “У мене немає голосу. У мене немає слуху”,- і не співають для своєї дитини. А для вашої дитини ваш спів – це не тільки те, що дає їй змогу долати свої страхи, а й додає їй віри в життя. Дуже важливо, щоб була така пісня, яку ви співаєте їй, коли вона увечері засинає.
Ще одна порада. Дуже чітко кажіть дитині, чого ви від неї хочете. Не кажіть їй: “Будь хорошою дівчинкою (або слухняним хлопчиком)”. Попросіть її про щось конкретне, наприклад: “Посидь, будь ласка, 10 хвилин ось тут, а я за цей час закінчу цю роботу (або розмову)”.
Встановлюйте межі вашого керування дитиною. Не запитуйте: “Що ти хочеш на сніданок?”, а краще запитуйте конкретно: “Ти хочеш бутерброд із ковбаскою чи із сиром?” У першому випадку дитина розгубиться, а в іншому зробить простий вибір і почуватиметься впевнено.
Якщо в житті дитини відбувається щось серйозне, наприклад, коли їй час іти до дитячого садка або школи, вона, як правило, лякається цього. Підтримати дитину можна, по-перше, інформуванням, по-друге, розповіддю про те, як ви пережили таку подію і що в цьому було позитивним для вас. Наприклад, дуже підвищують почуття безпеки такі слова мами чи тата: “Ось ти підеш до дитячого садка. А знаєш, я у дитячому садку знайшов собі друга”.
Дуже підтримує почуття безпеки, якщо ви попереджаєте про те, що на неї чекає.
Треба бути послідовним. Дитина дуже нервує і боїться батьків, коли вони щодня змінюють свої вимоги.
Є обставини, які сприяють виникненню дитячих страхів. Наприклад, темрява. Багато дітей відчувають страх, коли вони потрапляють у темряву. І в казках, і в міфах, і в кіно – якщо герої потрапляють у темряву, вони стикаються з темними силами. На жаль, наші діти зараз дивляться надто багато передач, які викликають жахи. Почуття страху зростає. Страху перед темрявою також. Що нам робити в таких випадках?
Треба пам’ятати, що антиподом темряви є світло.
Треба працювати зі світлом. Зараз ця порада звучить трохи незвично (треба ж економити електроенергію). Але все таки треба надати дитині, яка боїться темряви, можливість засинати при світлі невеликої лампи. Треба подумати, як зробити так, щоб коридор, яким вона вночі йтиме до туалету, був освітленим.
Багато маленьких дітей приходять додому зі школи в порожню квартиру. Їм страшно. Треба дозволити їм включати одразу всі лампи, щоб було світло і вони могли переконатися, що у квартирі нікого чужого немає.
Виявляється, багато страхів пов’язані в дитини з переїздом. Якщо ви переїжджаєте в нову квартиру або інше місто, обов’язково візьміть із собою щось таке, що може бути ознакою милого душі дитини оточення: кущик, який можна пересадити біля нового будинку, або квіти. У дитини виникає страх на новому місці перед усім - перед новим місцем, перед сусідами, навіть перед новими деревами…
Щоб збільшити в дитині відчуття безпеки, корисно подарувати їй щось недороге, але таке, щоб вона могла це завжди носити із собою. Ця річ, подарована батьками, талісман, якщо хочете, теж сприяє подоланню почуття страху.
І ще дещо про фотокартки. Якщо дитина їде кудись, наприклад, збирається в похід або табір, подаруйте їй свою фотокартку. Краще, якщо це буде фотокартка, на якій мама грається з нею, або фотокартка всієї сім’ї. Це також додає дитині впевненості.
**************************************************************************
Виховуємо дітей , які не курять
Поговоримо з дітьми про те, що не варто курити. Якщо ви думаєте, що ваша дитина надто мала, щоб курити, ви помиляєтеся. Більше 20% студентів стверджують, що вони почали курити ще до 13 років. Уже в середній школі слід починати говорити з дитиною про те, що не можна курити. Якщо вашій дитині 15 років і вона не курить, дискусії не слід припиняти. Дитина все ще перебуває в зоні ризику.
Якщо вам вдасться переконати старшокласників, що куріння шкідливе, шанси, що вони не куритимуть, коли стануть дорослими, зростають. Більше ніж третина дітей, які намагалися курити, продовжують курити щодня. Орієнтовно 80% дорослих курців почали курити до 18-річного віку.
Здоров’я вашої дитини в небезпеці. Чому треба говорити з дитиною про шкоду куріння? Ось деякі важливі моменти:
Згубна звичка. Чим люди молодші, коли вони починають курити, тим більша ймовірність того, що в них з’явиться згубна звичка (сильне бажання курити, відчуття роздратованості або безуспішні спроби кинути курити, можуть з’явитися в підлітків через тижні й навіть дні після того, як вони стали “випадковими” курцями).
Короткочасний ефект. Підлітки, які курять, більше схильні до застуд; частіше відчувають задуху.
Тривалий ефект. Американці здебільшого вмирають від захворювань, пов’язаних з нікотиновою залежністю, ніж від алкоголю, автокатастроф, самогубств, СНІДу, вбивств та передозування лікарських препаратів; майже 9 з 10 випадків смертей від раку легенів трапляються через куріння; воно є основною причиною серцевих захворювань, інсульту, а також може збільшити ризик захворювання на рак горла та захворювання щелепи; людина, яка викурює пачку або більше цигарок на день, живе, в середньому, на 7 років менше, ніж ті, які ніколи не курили; пасивне куріння не менше шкодить людині, адже 43 хімічні речовини, що містяться в сигаретному димі, спричинюють рак; куріння призводить до передчасної смерті.
Чи наражається ваша дитина на ризик куріння?
Швидка відповідь – так: кожна дитина ризикує, коли курить, але тест може допомогти оцінити ризик безпосередньо для вашої дитини:
1. Чи намагається ваша дитина спілкуватися з іншими дітьми, які курять? У дітей, що мають трьох або більше друзів серед курців, зростає шанс стати курцями порівняно з тими, які не мають друзів-курців.
2. Чи курите ви або ваша дружина (чоловік)? Дослідження свідчать, що діти, які мають батьків-курців, мають удвічі більшу ймовірність стати курцями.
3. Чи курить хтось із ваших братів (сестер)? Наявність старшого брата або сестри, які курять, втричі підвищує ризик куріння.
4. Чи є у вашої дитини проблеми в школі? Куріння постійно пов’язують із поганою успішністю.
5. Чи має ваша дитина вдосталь вільного часу після уроків, коли не перебуває під наглядом дорослих? Учні, зайняті у структурі позашкільних програм мають менший ризик стати курцями.
6. Чи пригнічена ваша дитина? Деякі дослідження асоціюють куріння із симптомами депресії серед підлітків.
7. Скільки років вашій дитині? Діти від 11 до 15 років, які курять, кажуть, що вже спробували свою першу цигарку.
Поговоріть із вашою дитиною Однієї розмови з вашою дитиною про шкоду куріння недостатньо. Починайте розмову, коли дитина ще мала, доступною мовою і без суворих повчань. Коли дитина подорослішає, відновлюйте розмову в доступній для неї формі. Ось деякі положення, які допоможуть вам вирішити, що і як сказати.
Якщо куріння для вас – складне питання, важливо, щоб ви були спокійні, починаючи розмову з дитиною. Не перетворюйте розмову на лекцію, ставте запитання та вислуховуйте відповіді вашої дитини, не засуджуючи її.
Подаємо деякі ідеї щодо того, як починати з дитиною розмову про куріння. Якщо ваша донька просить у вас дозволу піти на вечірку, поговоріть із нею про ситуацію, в яку вона може потрапити, та як при цьому поводитися.
Знайдіть зручний час для розмови Іноді найзмістовніші розмови між батьками та дітьми відбуваються тоді, коли ви щось робите. Діти почуваються комфортніше, коли не дивляться на вас, говорячи про щось серйозне. Щоб діти зробили правильний вибір, пропонуємо кілька варіантів розмови про шкоду куріння.
Займаючись спортом. Це чудова нагода сказати, що куріння шкодить здоров’ю та атлетичним здібностям.
Поїздка на автомобілі. Деякі винахідливі батьки використовують цей засіб “замкненого простору”, щоб поговорити. Але не слід читати лекцію: дайте можливість дитині висловити свої думки.
Відвідування магазинів. Обговоріть ціни на пачку цигарок. Наголосіть, як дорого коштує куріння на рік для тих, хто курить. А потім зазначте, що можна купити на ці гроші.
Переглядаючи телевізійні програми. Викажіть своє незадоволення режисером або письменником, які курять. Зробіть це вголос, наголосіть на своєму негативному ставленні до куріння.
Нехай ваша дитина навчить вас чогось. Не має значення, що це – комп’ютерна гра чи будь-що з вивченого дитиною у школі. Більшість дітей відчувають задоволення від такої можливості.
Вечеряємо разом. Протягом цього важливого часу нехай кожен розповість про все, що трапилося з ним упродовж дня. Це можливість поділитися з дітьми своїми сподіваннями, цінностями.
Дотримуйтесь ритуалів відходу до сну. І не тільки щодо малих дітей. Підліткам часто зручніше говорити про проблеми, які їх турбують, коли ви кажете їм “на добраніч”.
Що важливо для вашої дитини. Ви найкраще знаєте свою дитину, саме тому можна вибрати найкращі аргументи, які можуть справити на неї враження. Наводимо деякі приклади, як говорити з дитиною про куріння “своїми словами2, розраховуючи на рівень розуміння вашої дитини.
Чітко окресліть свої моральні цінності. Молодші діти добре реагують на такі прості правила, як “У нашій родині не курять”, “Я не хочу, щоб ти курив”, “Я буду дуже незадоволений, якщо ти куритимеш”. З віком дитина намагатиметься відповідати зразкам поведінки своїх однолітків. Але вона ще прислуховується до вас, навіть якщо не відчуває те, що відчуваєте ви.
Треба зосередитись на короткочасних наслідках. Як дорослі, ми знаємо, що куріння призводить до захворювань, які є загрозою для життя. Але більшість дітей не турбують короткочасні труднощі. Вони не уявляють, що таке старіти чи хворіти. Краще звернути увагу на перші наслідки куріння – важке дихання, жовті зуби або низькі спортивні результати. До того ж, можна звернути увагу дітей на те, що курці можуть швидко звикнути до тютюну.
Чи реальні вашй знання про дітей? Часто діти захоплюються тими, хто курить, тому що вони видаються їм упевненішими. Слід нагадати дітям, що більшість їхніх однолітків не курять.
Поговоріть про тиск однолітків. Розкажіть при ситуації, у які може потрапити ваша дитина, та запропонуйте їхнє позитивне розв’язання. Позитивний вплив однолітків може відвернути дитину від куріння, алкоголю та наркотиків. Зверніть увагу дитини на тих однокласників, яких вона поважає і які не мають згубних звичок.
Покажіть їм, скільки це коштує! Діти дуже пишаються тим, як вони можуть витратити гроші, які заробили самі. Порахуйте разом із дитиною, скільки коштуватиме куріння на рік та скільки годин треба працювати, щоб заробити на сигарети. А потім поговоріть про те, що дитина могла б зробити за ці гроші.
Визначте правила. Розкажіть дитині про наслідки куріння у вашій родині та переконайтеся, що ви зважаєте на них.
Якщо ваша дитина вже курить. Найважливіше залишатися спокійним та врівноваженим. Настрій має сприяти двосторонній розмові, а не лекції.
Вдихніть глибоко. А тепер запитайте вашу дитину про куріння. Як довго вона курить? Чому? Якщо ваша дитина курила недовго, можливо, у неї ще не з’явилася звичка. Запитайте про симптоми нікотинової залежності.
Чи намагався ти кинути курити, але не кинув, бо не зміг?
Чи ти відчував сильне бажання курити?
Чи намагався ти обійтися без куріння, але не міг?
Якщо ваша дитина відповість “так” на одне з цих запитань, вона, мабуть, уже звикла. Говоріть про необхідність припинити куріння і негайно! Ви маєте розглядати звичку як медичну, а не дисциплінарну проблему. Обговоріть різні методи припинення куріння. Скажіть, що процес припинення куріння нескладний, запевніть дитину, що основні симптоми зникнуть через кілька тижнів. Підтримуйте її спроби кинути курити.
Готуйтеся до неслухняності з боку дитини. Це притаманне всім підліткам, особливо якщо це стосується куріння, алкогольної чи наркотичної залежності.
Тиск однолітків. Однією з найважчих проблем дитинства є навчанні того, як протистояти соціальному тиску. Можливо, ви помітили, що друзі вашої дитини мають деделі більший вплив на її щоденний вибір - в одязі, музиці, у тому, як вона проводить свій вільний час. Але щодо куріння й основних моральних цінностей діти все-таки більше прислухаються до дорослих, хоча й повсякчас сперечаються з вами: їм треба визначитися з місцем у цьому світі.
Зрозумійте, що не можна радити дитині просто казати “ні”, не аргументувавши відмову. Прищепіть дитині соціальні навички, необхідні у протистоянні соціальному тиску, при цьому не руйнуючи дружби.
Прислухайтеся до підлітків, навіть якщо не згодні з ними. Якщо ви применшуватимете їхні погляди або не зважатимете на їхні проблеми, вони припинять розмовляти з вами.Замість цього прислухайтеся до їхніх почуттів та допоможіть їм.
Допоможіть вашим дітям виявити свої сили й талант.
Готуйте підлітків до протистояння тиску, обговорюючи складні ситуації, у які їм доведеться потрапити в майбутньому. Корисними тут є рольові ігри. Ставте дітям запитання: “Що б ви сказали, якщо б ваш найкращий друг запропонував вам цигарку?” або “Як ви можете уникнути ситуації, щоб не сісти в машину з тим, хто випив?”
Підкажіть вашим дітям, щоб вони брали участь у позашкільних заходах, де зможуть відпрацьовувати соціальні навички.
Діти, батьки яких курять, більше ризикують почати курити, ніж діти, батьки яких не курять. Але дослідження свідчать, що діти, батьки яких розмовляють зі своїми дітьми про те, що куріння шкодить здоров’ю, мають менше шансів почати курити, навіть якщо їхні батьки курці. Розмову з дітьми слід проводити відверто й часто.
Якщо ви курите, поясніть, чому ви не хотіли б, щоб ваша дитина робила те саме. Поговоріть про те, як ви почали курити. Не бійтеся визнати: якщо б ви знали, що куріння шкідливе, ви обрали б інший шлях. Ваша дитина поважатиме вас.
Чи відоме дитині ваше негативне ставлення до куріння? Найвірогідніше, що підлітки куритимуть, якщо їхні батьки дають зрозуміти, що вони не згодні.
Чи пояснили ви наслідки порушення правил? Знаючи правила, можна уникнкти наслідків їх порушення. Тому поясніть дитині, які можуть бути наслідки через порушення правил.
Чи курите ви у присутності дитини? Іноді дією можна домогтися більшого, ніж словами, тому подумайте про німе спілкування. Пам’ятайте, що ви – найкращий приклад для дітей та підлітків.
Чи намагаєтеся ви кинути курити ьразом з дитиною? Діти відчувають, як важко кинути курити. Якщо ви колись намагалися це зробити, скажіть дитині, як складно це було. Якщо ви намагаєтеся кинути зараз, спробуйте це за підтримки всієї родини або разом з дитиною.
Чи залишаєте ви свої цигарки будь-де у домі? Легкий доступ до цигарок може спокусити до куріння. Будьте обережними, слідкуйте за тим, де ви залишаєте цигарки.
***************************************************************************
Поговоримо з дітьми про те, що не варто курити. Якщо ви думаєте, що ваша дитина надто мала, щоб курити, ви помиляєтеся. Більше 20% студентів стверджують, що вони почали курити ще до 13 років. Уже в середній школі слід починати говорити з дитиною про те, що не можна курити. Якщо вашій дитині 15 років і вона не курить, дискусії не слід припиняти. Дитина все ще перебуває в зоні ризику.
Якщо вам вдасться переконати старшокласників, що куріння шкідливе, шанси, що вони не куритимуть, коли стануть дорослими, зростають. Більше ніж третина дітей, які намагалися курити, продовжують курити щодня. Орієнтовно 80% дорослих курців почали курити до 18-річного віку.
Здоров’я вашої дитини в небезпеці. Чому треба говорити з дитиною про шкоду куріння? Ось деякі важливі моменти:
Згубна звичка. Чим люди молодші, коли вони починають курити, тим більша ймовірність того, що в них з’явиться згубна звичка (сильне бажання курити, відчуття роздратованості або безуспішні спроби кинути курити, можуть з’явитися в підлітків через тижні й навіть дні після того, як вони стали “випадковими” курцями).
Короткочасний ефект. Підлітки, які курять, більше схильні до застуд; частіше відчувають задуху.
Тривалий ефект. Американці здебільшого вмирають від захворювань, пов’язаних з нікотиновою залежністю, ніж від алкоголю, автокатастроф, самогубств, СНІДу, вбивств та передозування лікарських препаратів; майже 9 з 10 випадків смертей від раку легенів трапляються через куріння; воно є основною причиною серцевих захворювань, інсульту, а також може збільшити ризик захворювання на рак горла та захворювання щелепи; людина, яка викурює пачку або більше цигарок на день, живе, в середньому, на 7 років менше, ніж ті, які ніколи не курили; пасивне куріння не менше шкодить людині, адже 43 хімічні речовини, що містяться в сигаретному димі, спричинюють рак; куріння призводить до передчасної смерті.
Чи наражається ваша дитина на ризик куріння?
Швидка відповідь – так: кожна дитина ризикує, коли курить, але тест може допомогти оцінити ризик безпосередньо для вашої дитини:
1. Чи намагається ваша дитина спілкуватися з іншими дітьми, які курять? У дітей, що мають трьох або більше друзів серед курців, зростає шанс стати курцями порівняно з тими, які не мають друзів-курців.
2. Чи курите ви або ваша дружина (чоловік)? Дослідження свідчать, що діти, які мають батьків-курців, мають удвічі більшу ймовірність стати курцями.
3. Чи курить хтось із ваших братів (сестер)? Наявність старшого брата або сестри, які курять, втричі підвищує ризик куріння.
4. Чи є у вашої дитини проблеми в школі? Куріння постійно пов’язують із поганою успішністю.
5. Чи має ваша дитина вдосталь вільного часу після уроків, коли не перебуває під наглядом дорослих? Учні, зайняті у структурі позашкільних програм мають менший ризик стати курцями.
6. Чи пригнічена ваша дитина? Деякі дослідження асоціюють куріння із симптомами депресії серед підлітків.
7. Скільки років вашій дитині? Діти від 11 до 15 років, які курять, кажуть, що вже спробували свою першу цигарку.
Поговоріть із вашою дитиною Однієї розмови з вашою дитиною про шкоду куріння недостатньо. Починайте розмову, коли дитина ще мала, доступною мовою і без суворих повчань. Коли дитина подорослішає, відновлюйте розмову в доступній для неї формі. Ось деякі положення, які допоможуть вам вирішити, що і як сказати.
Якщо куріння для вас – складне питання, важливо, щоб ви були спокійні, починаючи розмову з дитиною. Не перетворюйте розмову на лекцію, ставте запитання та вислуховуйте відповіді вашої дитини, не засуджуючи її.
Подаємо деякі ідеї щодо того, як починати з дитиною розмову про куріння. Якщо ваша донька просить у вас дозволу піти на вечірку, поговоріть із нею про ситуацію, в яку вона може потрапити, та як при цьому поводитися.
Знайдіть зручний час для розмови Іноді найзмістовніші розмови між батьками та дітьми відбуваються тоді, коли ви щось робите. Діти почуваються комфортніше, коли не дивляться на вас, говорячи про щось серйозне. Щоб діти зробили правильний вибір, пропонуємо кілька варіантів розмови про шкоду куріння.
Займаючись спортом. Це чудова нагода сказати, що куріння шкодить здоров’ю та атлетичним здібностям.
Поїздка на автомобілі. Деякі винахідливі батьки використовують цей засіб “замкненого простору”, щоб поговорити. Але не слід читати лекцію: дайте можливість дитині висловити свої думки.
Відвідування магазинів. Обговоріть ціни на пачку цигарок. Наголосіть, як дорого коштує куріння на рік для тих, хто курить. А потім зазначте, що можна купити на ці гроші.
Переглядаючи телевізійні програми. Викажіть своє незадоволення режисером або письменником, які курять. Зробіть це вголос, наголосіть на своєму негативному ставленні до куріння.
Нехай ваша дитина навчить вас чогось. Не має значення, що це – комп’ютерна гра чи будь-що з вивченого дитиною у школі. Більшість дітей відчувають задоволення від такої можливості.
Вечеряємо разом. Протягом цього важливого часу нехай кожен розповість про все, що трапилося з ним упродовж дня. Це можливість поділитися з дітьми своїми сподіваннями, цінностями.
Дотримуйтесь ритуалів відходу до сну. І не тільки щодо малих дітей. Підліткам часто зручніше говорити про проблеми, які їх турбують, коли ви кажете їм “на добраніч”.
Що важливо для вашої дитини. Ви найкраще знаєте свою дитину, саме тому можна вибрати найкращі аргументи, які можуть справити на неї враження. Наводимо деякі приклади, як говорити з дитиною про куріння “своїми словами2, розраховуючи на рівень розуміння вашої дитини.
Чітко окресліть свої моральні цінності. Молодші діти добре реагують на такі прості правила, як “У нашій родині не курять”, “Я не хочу, щоб ти курив”, “Я буду дуже незадоволений, якщо ти куритимеш”. З віком дитина намагатиметься відповідати зразкам поведінки своїх однолітків. Але вона ще прислуховується до вас, навіть якщо не відчуває те, що відчуваєте ви.
Треба зосередитись на короткочасних наслідках. Як дорослі, ми знаємо, що куріння призводить до захворювань, які є загрозою для життя. Але більшість дітей не турбують короткочасні труднощі. Вони не уявляють, що таке старіти чи хворіти. Краще звернути увагу на перші наслідки куріння – важке дихання, жовті зуби або низькі спортивні результати. До того ж, можна звернути увагу дітей на те, що курці можуть швидко звикнути до тютюну.
Чи реальні вашй знання про дітей? Часто діти захоплюються тими, хто курить, тому що вони видаються їм упевненішими. Слід нагадати дітям, що більшість їхніх однолітків не курять.
Поговоріть про тиск однолітків. Розкажіть при ситуації, у які може потрапити ваша дитина, та запропонуйте їхнє позитивне розв’язання. Позитивний вплив однолітків може відвернути дитину від куріння, алкоголю та наркотиків. Зверніть увагу дитини на тих однокласників, яких вона поважає і які не мають згубних звичок.
Покажіть їм, скільки це коштує! Діти дуже пишаються тим, як вони можуть витратити гроші, які заробили самі. Порахуйте разом із дитиною, скільки коштуватиме куріння на рік та скільки годин треба працювати, щоб заробити на сигарети. А потім поговоріть про те, що дитина могла б зробити за ці гроші.
Визначте правила. Розкажіть дитині про наслідки куріння у вашій родині та переконайтеся, що ви зважаєте на них.
Якщо ваша дитина вже курить. Найважливіше залишатися спокійним та врівноваженим. Настрій має сприяти двосторонній розмові, а не лекції.
Вдихніть глибоко. А тепер запитайте вашу дитину про куріння. Як довго вона курить? Чому? Якщо ваша дитина курила недовго, можливо, у неї ще не з’явилася звичка. Запитайте про симптоми нікотинової залежності.
Чи намагався ти кинути курити, але не кинув, бо не зміг?
Чи ти відчував сильне бажання курити?
Чи намагався ти обійтися без куріння, але не міг?
Якщо ваша дитина відповість “так” на одне з цих запитань, вона, мабуть, уже звикла. Говоріть про необхідність припинити куріння і негайно! Ви маєте розглядати звичку як медичну, а не дисциплінарну проблему. Обговоріть різні методи припинення куріння. Скажіть, що процес припинення куріння нескладний, запевніть дитину, що основні симптоми зникнуть через кілька тижнів. Підтримуйте її спроби кинути курити.
Готуйтеся до неслухняності з боку дитини. Це притаманне всім підліткам, особливо якщо це стосується куріння, алкогольної чи наркотичної залежності.
Тиск однолітків. Однією з найважчих проблем дитинства є навчанні того, як протистояти соціальному тиску. Можливо, ви помітили, що друзі вашої дитини мають деделі більший вплив на її щоденний вибір - в одязі, музиці, у тому, як вона проводить свій вільний час. Але щодо куріння й основних моральних цінностей діти все-таки більше прислухаються до дорослих, хоча й повсякчас сперечаються з вами: їм треба визначитися з місцем у цьому світі.
Зрозумійте, що не можна радити дитині просто казати “ні”, не аргументувавши відмову. Прищепіть дитині соціальні навички, необхідні у протистоянні соціальному тиску, при цьому не руйнуючи дружби.
Прислухайтеся до підлітків, навіть якщо не згодні з ними. Якщо ви применшуватимете їхні погляди або не зважатимете на їхні проблеми, вони припинять розмовляти з вами.Замість цього прислухайтеся до їхніх почуттів та допоможіть їм.
Допоможіть вашим дітям виявити свої сили й талант.
Готуйте підлітків до протистояння тиску, обговорюючи складні ситуації, у які їм доведеться потрапити в майбутньому. Корисними тут є рольові ігри. Ставте дітям запитання: “Що б ви сказали, якщо б ваш найкращий друг запропонував вам цигарку?” або “Як ви можете уникнути ситуації, щоб не сісти в машину з тим, хто випив?”
Підкажіть вашим дітям, щоб вони брали участь у позашкільних заходах, де зможуть відпрацьовувати соціальні навички.
Діти, батьки яких курять, більше ризикують почати курити, ніж діти, батьки яких не курять. Але дослідження свідчать, що діти, батьки яких розмовляють зі своїми дітьми про те, що куріння шкодить здоров’ю, мають менше шансів почати курити, навіть якщо їхні батьки курці. Розмову з дітьми слід проводити відверто й часто.
Якщо ви курите, поясніть, чому ви не хотіли б, щоб ваша дитина робила те саме. Поговоріть про те, як ви почали курити. Не бійтеся визнати: якщо б ви знали, що куріння шкідливе, ви обрали б інший шлях. Ваша дитина поважатиме вас.
Чи відоме дитині ваше негативне ставлення до куріння? Найвірогідніше, що підлітки куритимуть, якщо їхні батьки дають зрозуміти, що вони не згодні.
Чи пояснили ви наслідки порушення правил? Знаючи правила, можна уникнкти наслідків їх порушення. Тому поясніть дитині, які можуть бути наслідки через порушення правил.
Чи курите ви у присутності дитини? Іноді дією можна домогтися більшого, ніж словами, тому подумайте про німе спілкування. Пам’ятайте, що ви – найкращий приклад для дітей та підлітків.
Чи намагаєтеся ви кинути курити ьразом з дитиною? Діти відчувають, як важко кинути курити. Якщо ви колись намагалися це зробити, скажіть дитині, як складно це було. Якщо ви намагаєтеся кинути зараз, спробуйте це за підтримки всієї родини або разом з дитиною.
Чи залишаєте ви свої цигарки будь-де у домі? Легкий доступ до цигарок може спокусити до куріння. Будьте обережними, слідкуйте за тим, де ви залишаєте цигарки.
***************************************************************************
Коли і з чого починається батьківство?
Воно починається з прийняття рішення про те, що ми хочемо мати дитину і готові стати батьками. Це відбувається по-різному в кожній сім’ї. У кращому випадку ми плануємо мати дитину і заздалегідь готуємося до її появи на світ. Здоров’я, емоційний стан та інтелектуальний розвиток дитини залежить від стану фізичного та психічного здоров’я матері під час усього періоду вагітності, а успішність розвитку дитини – від умов життя.
Найголовніше у житті дитини – це любов до неї з боку батьків та тих людей, що її оточують. Важливу роль відіграє і свідоме ставлення до батьківства, грамотність у виконанні своїх батьківських обов’язків. Отже, зазирнемо у світ батьківської любові та світ знань про батьківство.
Батьківська любов, яка вона?
У сім’ї народилася дитина. Що є найнеобхіднішим для неї з першої миті її життя? Звісно, дитині потрібна наша любов. Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, що це за почуття?
Один із видатних психологів XX століття Еріх Фромм у своїй праці “Людська ситуація” яскраво описав перші відчуття дитини, що народилася бажаною в сім’ї: “Дитина після появи у цьому світі не вміє розрізняти об’єкти, не усвідомлює саму себе та світ як те, що знаходиться поза нею. З розвитком дитина починає розрізняти багато речей, вчиться розуміти людей: “Коли я їм, мати усміхається; коли заплачу, вона візьме мене на руки; коли я сходжу в туалет, вона мене схвалить “. Всі ці відчуття об’єднуються одним почуттям: “МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ… МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ ТАКИМ (ТАКОЮ), ЯКИМ (ЯКОЮ) Я Є”, точніше, “МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ ТОМУ, ЩО Я Є “.
Дитина радісно та вдячно відповідає на любов.
Однак поява дитини повністю змінює попередній ритм життя батьків та забирає той час, який вони раніше присвячували одне одному.
ДИТЯЧІ ПСИХОЛОГІЧНІ ТРАВМИ
З першого моменту життя дитина шукає любові й підтримки своїх батьків. Еріх Фромм виділив два напрямки впливу батьків на життя дитини: турбота про задоволення фізичних потреб дитини та ставлення до дитини, що визначає її любов до життя. Коли батьки добре ставляться до дитини, це допомагає їй зрозуміти: життя прекрасне.
Виховання дітей потребує терпіння, самовідданості та внутрішньої стабільності. До того ж, дуже важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, необережні висловлювання.
Важко собі уявити, що розсерджена, а інколи навіть розлючена мати, яка кричить своєму п’ятирічному синові: “ Я вб’ю тебе!”, або “Ти вчинив погано, я не люблю тебе”, або “Я ніколи більше не дозволю тобі кататися на велосипеді!” – не усвідомлює, якими можуть бути наслідки її висловлювань. Адже вона не замислюється над тим, що все це дитина сприймає цілком серйозно, вірить цьому, лякається, можливо, на все життя.
Які ж види поведінки дорослих можуть спричинити психологічну травму в дитині?
Насамперед, це відмова у визнанні, зневіра в дитині, неприйняття дитини. Наприклад, у сім’ї до однієї дитини часто ставляться не так, як до її (його) сестер та братів. “Ось Ігор у нас хороший хлопчик, а ти, незграбо, вічно потрапляєш у якісь пригоди…”. А такою пригодою може бути лише розбита склянка чи розлите молоко. А душа дитини в цей момент глибоко травмується.
Приниження – постійне джерело психологічних травм. Як часто батьки спускають дитину з високого рівня самооцінки на низький простими словами: “дурень”, “телепень”, “бовдур”… Особистість знецінюється. Особливо небезпечно робити це в присутності сторонніх.
Психолог в бесіді з батьком підлітка була вражена, що іншого слова для свого сина, як “дурень” він вживати не звик. Психолог довго вмовляла батька, що треба хвалити дитину, ласкаво з нею розмовляти, заохочувати навіть за невеликі успіхи… Врешті-решт батько сказав: “Гаразд, хоча я з вами і не згоден, але спробую”. Він так і не зміг собі уявити, як сильно травмував свого улюбленого сина.
Тероризування. Згадаймо, як часто нам доводилося спостерігати, як батьки залякують своїх дітей. Як легко вони погрожують дітям фізичною карою: “Я не знаю, що я з тобою зроблю” або: “Я ладна тебе вбити!”, або “Я зараз візьму ремінь…”.
Не менше травмує дитину й ізоляція. Наприклад, якщо дитину зачиняють у кімнаті саму або, ще гірше, в коморі, забороняють їй гратися з однолітками.
І, нарешті, емоційне ігнорування. Скільки батьків вважають, що суворе виховання підготує дитину до суворого життя. І тому часто відмовляють дитині у співчутті та турботі, не обіймають і не пестять, не цілують і не розмовляють з нею.
На жаль, у радянському суспільстві, особливо в період руйнівного наступу на сім’ю в 20-30-ті роки ХХ ст. виникла ілюзія, що відкрито висловлювати свої почуття погано, що не потрібно часто говорити про любов. Партнер (чоловік або дружина) має сам здогадатися, як до нього (неї) ставляться. Так і виникли в нас психологічні стосунки між людьми, за яких ми не кажемо дитині: “Яке щастя, що ти в мене є!”, “Як я тебе люблю!”, “Ти для мене найрідніший”.
Що ж відбувається з дітьми, які страждають від психологічних травм?
У немовлят у таких випадках може виникнути нудота та блювання. Крім того, у таких дітей з’являються затримки в розвитку моторних та мовних умінь, розвивається апатія та байдужість. Як зазначає Тіна Грімберг, у психологічно травмованих дітей простежується порушення сну.
У них розвиваються шкідливі звички – смоктання пальця, спроби кусатися, розкачування, розлади в травленні, істерія.
Серед різних видів психологічного травмування спеціалісти виділяють словесні образи у ставленні до дітей. Словесні образи сприяють розвитку певного ставлення дитини до самої себе, розвитку агресивності, бажання завдати шкоди собі та іншим людям. Травмовані діти часто справляють враження злих, нещасних. Часто відчувають потребу втекти куди-небудь, не маючи навіть чіткого уявлення куди.
На жаль, часто травмування дитини вдома супроводжується її травмуванням у школі. Дитина готова бачити у вчителі замісника батьків, ставитися до нього (неї) з довірою. Іколи вчитель поводиться стосовно дитини негативно, застосовуючи насильницьки методи, це або породжує психологічні травми, або поглиблює й без того глибокі сімейні травми.
Психологічні травмування в школі можуть виявлятися в таких діях:
- словесні образи та приниження;
- обзивання дитини дурнем чи ідіотом;
- доведення дитини до сліз криком;
- потурання дітям, які знущаються над іншими;
- використання домашнього завдання як покарання тощо.
Ми часто не замислюємося над тим, що відчуває дитина, коли публічно обговорюється або проявляється її неуспіх.
Уявімо біля класної дошки не дуже впевнену в собі дитину. Вона пише на дошці. Намагається зробити якомога краще. І раптом кілька дітей збуджено тягнуть руки – вонихочуть вказати на зроблену помилку. Помилка перетворюється у всенародне досягнення класу. А учень в’яне, перестає розмірковувати, його увага розсіюється. Успіху не досягнуто, а неуспіх стає звичним явищем. Поступово у травмованої дитини розвивається негативна самооцінка: “Я нездібний”, “Янічого не можу”.
У всіх випадках травмування словом, ярлики, прізвиська глибоко роз’їдають душу дитини. У неї з’являються оцінювальні судження: “Я поганий”, “Я нерозумна”, “Янікому не можу подобатися”. Спочатку дитина думає так про себе зрідка, потім усе частіше, потім це стає реальністю. Оточення ж бачить нас значною мірою так, як ми самі бачимо себе.
І, напевне, тому в канадських школах діти отримують кожні шість тижнів оцінкові аркуші з усіх предметів, і вони не підлягають публічному обговоренню в класі. Їх можна обговорити з рідними. І вони завжди знайдуть у цих аркушах: це в дитини чудово виходить, а десь вона досягла власного, хоча й маленького, але прогресу.
Як же нам навчитися уникати психологічних травм дитини?
· Насамперед, дорослим треба навчитися формувати партнерські дружні стосунки в своїй сім’ї. Навчитися уважно й шанобливо ставитися одне до одного, відкрито висловлювати свої почуття та обговорювати свої проблеми.
· Дуже корисно навчитися боротися зі стресом, мирно розв’язувати конфлікти, уникати їх.
· Добре було б зрозуміти, яких психологічних травм ви зазнали в дитинстві, і спробувати їх подолати.
· Вирішивши стати батьками, необхідно ознайомитися з основами дитячої та вікової психології, мистецтвом бути батьками.
· Необхідно навчитися практичних навичок догляду за дітьми.
· У своїх дітях необхідно розвивати здатність розповідати про свої почуття й турботи батькам та друзям, виховувати в дітей уміння захистити свої права.
ДИТИНА В УМОВАХ РОЗЛУЧЕННЯ
Розлучення. До нього приходять двоє, коли втрачено почуття, щирість і повагу одне до одного. Коли подальше життя двох осіб стає нестерпним.
Розлучення має багато причин – і соціальних, і економічних. Буває, що люди справді не підходять одне одному ні фізіологічно, ні психологічно. Буває, що сумісне життя стає нестерпним. На жаль, у сімейному житті інколи має місце й насильство – фізичне чи психологічне, економічне чи сексуальне. Чоловік та дружина вирішують, що треба розлучитися, що іншого виходу немає.
Але ми в такій ситуації найчастіше є не тільки подружжям. Ми ще й батьки. Як пояснити дітям, чому сім’я руйнується, чому батьки не можуть більше жити разом? Як залишитися батьками, не відмовитися від своїх батьківських обов’язків? Як розлучитися цивілізовано?
Це випадки, коли чоловік стає агресивний і в стані афекту б’є дружину.
І жінка думає, що врятує сім’ю, якщо терпітиме й запобігатиме конфліктам. І ось через 12 років спільного життя чоловік знову вдарив її, і вона втратила свідомість. Але згодом вона розуміє, що більше терпіти неможливо, і вирішує розлучитися.
Інша ситуація.
Чоловік систематично принижує всіх членів сім’ї, вступає у психологічний конфлікт із своєю сім’єю, систематично переконує жінку та дітей, що тільки він є досконалим у всьому, а вони – нікчеми, непотріб. Жінка, яку привчили в дитинстві, що головне – бути слухняною, лише через 20 років подружнього життя наважилася на протест проти насильства, яке чинив над нею та дітьми її чоловік.
Нині дуже розповсюджений ще один вид домашнього насильства.
Чоловік утратив роботу, сидить удома. Він навіть не намагається знайти вихід із ситуації. А ось його жінка зуміла знайти вихід, вона працює, навіть непогано заробляє. І це є величезною проблемою. З одного боку, чоловікові важко перелаштувати себе, зламати стереотип і виконати хатню роботу. А з іншого боку, він не знає, куди себе подіти, почувається ображеним. І домовитися про партнерський розподіл обов’язків вони ніяк не можуть.
І ще: наша “національна біда” – алкоголізм чоловіка та його насильницька поведінка.
Що можна зробити? Як запобігти розлученню?
Адже щасливим після розлучення не стає ніхто. А особливо страждають діти. Досить невизначеними стають батьківські функції, міняються стосунки батька та дітей.
Ми б порадили сісти за стіл переговорів, спробувати обговорити свої проблеми, розподілити обов’язки.
Ви можете запитати, які проблеми слід обговорювати?
Відомо, що головне – любити свою сім’ю, своїх дітей, свою дружину, свого чоловіка і з любов’ю знаходити цей вихід. Чоловіки нещасні по-своєму, вони не хочуть кидати сім’ю, вони її люблять, але вони замкнені у своїй трагедії і звинувачують усіх, зокрема своїх улюблених дітей. І від цього нещасні всі. До речі, пам’ятайте: коли дитина зростає у такій ситуації, вона шукає любові й підтримки в інших місцях (на вулиці), навіть відокремлюється від сім’ї і потім не може створити свою сім’ю.
Отже, якщо в сім’ї має місце насильство, страждає жінка – жертва насильства, страждають діти. Давайте подумаємо: людина з гідністю, яка розуміє свої права, яка розуміє, що є насильством, може сказати: “Любий, я такого терпіти не буду. Якщо ти не можеш стримуватися, якщо ти не можеш розв’язувати конфлікти мирно, якщо ми не можемо поговорити, давай не будемо жити разом”. І, ви знаєте, можливо, чоловік не йтиме на нові агресивні дії, насильницьке розв’язання конфліктів, якщо знатиме, що цього не терпітимуть.
Але, на жаль, домовитися в багатьох випадках не вдається, сім’я потерпає від агресії та насильства. Подружжя вирішує розлучитися. Можливо, справа не в насильстві, а просто двоє не можуть жити разом.
Ми вважаємо, що в такому випадку, коли не вдається домовитися й побудувати нормальне життя, треба розлучатися. Та розлучатися цивілізовано.
Виникає запитання: “А як же діти? З ким вони залишаються?”
Традиційно в нашій культурі діти після розлучення залишаються з матір’ю. Батько та мати, на жаль, протягом багатьох років не мали тут рівних прав. Зараз, відповідно до Сімейного кодексу України, чоловіки мають рівні права на доглядання та виховання дітей.
Конвенція ООН про права дитини, до якої приєдналася Україна, припускає, що дитина має право бачитися з батьками, де б вони не знаходилися і в якій би країні вони не проживали.
Ми, на жаль, не готові до виконання цих вимог.
Можна назвати кілька важливих моментів ставлення дорослих до дитини в ситуації розлучення.
Дитині треба говорити правду. Це не означає, що не треба враховувати вікових особливостей дитини, її емоційного стану тощо. Робити це треба тактовно, але послідовно. Коли мати потерпає від систематичного насильства і при цьому каже дитині, що батько хороший, син (чи дочка) сприймає, з одного боку, насильство та знущання як норму поведінки, а з іншого – дитина не готова потім змінити своє ставлення до батька-насильника, змушуючи матір страждати.
У книжці “Ребенок в карусели развода” дають такі рекомендації для батьків, що розлучаються:
· не розв’язувати подружні конфлікти за рахунок дитини;
· не показувати, що колишній партнер є дуже поганою людиною;
· не обманювати дитину і завжди пояснювати, що трапляється у сім’ї.
У якій формі розмовляти з дитиною? Будь-яку серйозну розмову треба вести тоді, коли ви можете все обговорити спокійно. Головне, що треба пояснити дитині,- це зміни в її способі життя. Доброзичливо та м’яко поясніть, як буде організовано ваше наступне спільне життя. Це зніме страх невизначеного майбутнього.
Що не рекомендують робити:
· звинувачувати партнера у присутності дитини;
· звинувачувати в тому, що сталося, інших родичів (бабусю, сестру, дідуся тощо);
· звинувачувати дитину в тому, що сталося.
Є про що подумати. Будьте уважні до дитини в цей важкий період
***************************************************************************
Воно починається з прийняття рішення про те, що ми хочемо мати дитину і готові стати батьками. Це відбувається по-різному в кожній сім’ї. У кращому випадку ми плануємо мати дитину і заздалегідь готуємося до її появи на світ. Здоров’я, емоційний стан та інтелектуальний розвиток дитини залежить від стану фізичного та психічного здоров’я матері під час усього періоду вагітності, а успішність розвитку дитини – від умов життя.
Найголовніше у житті дитини – це любов до неї з боку батьків та тих людей, що її оточують. Важливу роль відіграє і свідоме ставлення до батьківства, грамотність у виконанні своїх батьківських обов’язків. Отже, зазирнемо у світ батьківської любові та світ знань про батьківство.
Батьківська любов, яка вона?
У сім’ї народилася дитина. Що є найнеобхіднішим для неї з першої миті її життя? Звісно, дитині потрібна наша любов. Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, що це за почуття?
Один із видатних психологів XX століття Еріх Фромм у своїй праці “Людська ситуація” яскраво описав перші відчуття дитини, що народилася бажаною в сім’ї: “Дитина після появи у цьому світі не вміє розрізняти об’єкти, не усвідомлює саму себе та світ як те, що знаходиться поза нею. З розвитком дитина починає розрізняти багато речей, вчиться розуміти людей: “Коли я їм, мати усміхається; коли заплачу, вона візьме мене на руки; коли я сходжу в туалет, вона мене схвалить “. Всі ці відчуття об’єднуються одним почуттям: “МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ… МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ ТАКИМ (ТАКОЮ), ЯКИМ (ЯКОЮ) Я Є”, точніше, “МЕНЕ ЛЮБЛЯТЬ ТОМУ, ЩО Я Є “.
Дитина радісно та вдячно відповідає на любов.
Однак поява дитини повністю змінює попередній ритм життя батьків та забирає той час, який вони раніше присвячували одне одному.
ДИТЯЧІ ПСИХОЛОГІЧНІ ТРАВМИ
З першого моменту життя дитина шукає любові й підтримки своїх батьків. Еріх Фромм виділив два напрямки впливу батьків на життя дитини: турбота про задоволення фізичних потреб дитини та ставлення до дитини, що визначає її любов до життя. Коли батьки добре ставляться до дитини, це допомагає їй зрозуміти: життя прекрасне.
Виховання дітей потребує терпіння, самовідданості та внутрішньої стабільності. До того ж, дуже важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, необережні висловлювання.
Важко собі уявити, що розсерджена, а інколи навіть розлючена мати, яка кричить своєму п’ятирічному синові: “ Я вб’ю тебе!”, або “Ти вчинив погано, я не люблю тебе”, або “Я ніколи більше не дозволю тобі кататися на велосипеді!” – не усвідомлює, якими можуть бути наслідки її висловлювань. Адже вона не замислюється над тим, що все це дитина сприймає цілком серйозно, вірить цьому, лякається, можливо, на все життя.
Які ж види поведінки дорослих можуть спричинити психологічну травму в дитині?
Насамперед, це відмова у визнанні, зневіра в дитині, неприйняття дитини. Наприклад, у сім’ї до однієї дитини часто ставляться не так, як до її (його) сестер та братів. “Ось Ігор у нас хороший хлопчик, а ти, незграбо, вічно потрапляєш у якісь пригоди…”. А такою пригодою може бути лише розбита склянка чи розлите молоко. А душа дитини в цей момент глибоко травмується.
Приниження – постійне джерело психологічних травм. Як часто батьки спускають дитину з високого рівня самооцінки на низький простими словами: “дурень”, “телепень”, “бовдур”… Особистість знецінюється. Особливо небезпечно робити це в присутності сторонніх.
Психолог в бесіді з батьком підлітка була вражена, що іншого слова для свого сина, як “дурень” він вживати не звик. Психолог довго вмовляла батька, що треба хвалити дитину, ласкаво з нею розмовляти, заохочувати навіть за невеликі успіхи… Врешті-решт батько сказав: “Гаразд, хоча я з вами і не згоден, але спробую”. Він так і не зміг собі уявити, як сильно травмував свого улюбленого сина.
Тероризування. Згадаймо, як часто нам доводилося спостерігати, як батьки залякують своїх дітей. Як легко вони погрожують дітям фізичною карою: “Я не знаю, що я з тобою зроблю” або: “Я ладна тебе вбити!”, або “Я зараз візьму ремінь…”.
Не менше травмує дитину й ізоляція. Наприклад, якщо дитину зачиняють у кімнаті саму або, ще гірше, в коморі, забороняють їй гратися з однолітками.
І, нарешті, емоційне ігнорування. Скільки батьків вважають, що суворе виховання підготує дитину до суворого життя. І тому часто відмовляють дитині у співчутті та турботі, не обіймають і не пестять, не цілують і не розмовляють з нею.
На жаль, у радянському суспільстві, особливо в період руйнівного наступу на сім’ю в 20-30-ті роки ХХ ст. виникла ілюзія, що відкрито висловлювати свої почуття погано, що не потрібно часто говорити про любов. Партнер (чоловік або дружина) має сам здогадатися, як до нього (неї) ставляться. Так і виникли в нас психологічні стосунки між людьми, за яких ми не кажемо дитині: “Яке щастя, що ти в мене є!”, “Як я тебе люблю!”, “Ти для мене найрідніший”.
Що ж відбувається з дітьми, які страждають від психологічних травм?
У немовлят у таких випадках може виникнути нудота та блювання. Крім того, у таких дітей з’являються затримки в розвитку моторних та мовних умінь, розвивається апатія та байдужість. Як зазначає Тіна Грімберг, у психологічно травмованих дітей простежується порушення сну.
У них розвиваються шкідливі звички – смоктання пальця, спроби кусатися, розкачування, розлади в травленні, істерія.
Серед різних видів психологічного травмування спеціалісти виділяють словесні образи у ставленні до дітей. Словесні образи сприяють розвитку певного ставлення дитини до самої себе, розвитку агресивності, бажання завдати шкоди собі та іншим людям. Травмовані діти часто справляють враження злих, нещасних. Часто відчувають потребу втекти куди-небудь, не маючи навіть чіткого уявлення куди.
На жаль, часто травмування дитини вдома супроводжується її травмуванням у школі. Дитина готова бачити у вчителі замісника батьків, ставитися до нього (неї) з довірою. Іколи вчитель поводиться стосовно дитини негативно, застосовуючи насильницьки методи, це або породжує психологічні травми, або поглиблює й без того глибокі сімейні травми.
Психологічні травмування в школі можуть виявлятися в таких діях:
- словесні образи та приниження;
- обзивання дитини дурнем чи ідіотом;
- доведення дитини до сліз криком;
- потурання дітям, які знущаються над іншими;
- використання домашнього завдання як покарання тощо.
Ми часто не замислюємося над тим, що відчуває дитина, коли публічно обговорюється або проявляється її неуспіх.
Уявімо біля класної дошки не дуже впевнену в собі дитину. Вона пише на дошці. Намагається зробити якомога краще. І раптом кілька дітей збуджено тягнуть руки – вонихочуть вказати на зроблену помилку. Помилка перетворюється у всенародне досягнення класу. А учень в’яне, перестає розмірковувати, його увага розсіюється. Успіху не досягнуто, а неуспіх стає звичним явищем. Поступово у травмованої дитини розвивається негативна самооцінка: “Я нездібний”, “Янічого не можу”.
У всіх випадках травмування словом, ярлики, прізвиська глибоко роз’їдають душу дитини. У неї з’являються оцінювальні судження: “Я поганий”, “Я нерозумна”, “Янікому не можу подобатися”. Спочатку дитина думає так про себе зрідка, потім усе частіше, потім це стає реальністю. Оточення ж бачить нас значною мірою так, як ми самі бачимо себе.
І, напевне, тому в канадських школах діти отримують кожні шість тижнів оцінкові аркуші з усіх предметів, і вони не підлягають публічному обговоренню в класі. Їх можна обговорити з рідними. І вони завжди знайдуть у цих аркушах: це в дитини чудово виходить, а десь вона досягла власного, хоча й маленького, але прогресу.
Як же нам навчитися уникати психологічних травм дитини?
· Насамперед, дорослим треба навчитися формувати партнерські дружні стосунки в своїй сім’ї. Навчитися уважно й шанобливо ставитися одне до одного, відкрито висловлювати свої почуття та обговорювати свої проблеми.
· Дуже корисно навчитися боротися зі стресом, мирно розв’язувати конфлікти, уникати їх.
· Добре було б зрозуміти, яких психологічних травм ви зазнали в дитинстві, і спробувати їх подолати.
· Вирішивши стати батьками, необхідно ознайомитися з основами дитячої та вікової психології, мистецтвом бути батьками.
· Необхідно навчитися практичних навичок догляду за дітьми.
· У своїх дітях необхідно розвивати здатність розповідати про свої почуття й турботи батькам та друзям, виховувати в дітей уміння захистити свої права.
ДИТИНА В УМОВАХ РОЗЛУЧЕННЯ
Розлучення. До нього приходять двоє, коли втрачено почуття, щирість і повагу одне до одного. Коли подальше життя двох осіб стає нестерпним.
Розлучення має багато причин – і соціальних, і економічних. Буває, що люди справді не підходять одне одному ні фізіологічно, ні психологічно. Буває, що сумісне життя стає нестерпним. На жаль, у сімейному житті інколи має місце й насильство – фізичне чи психологічне, економічне чи сексуальне. Чоловік та дружина вирішують, що треба розлучитися, що іншого виходу немає.
Але ми в такій ситуації найчастіше є не тільки подружжям. Ми ще й батьки. Як пояснити дітям, чому сім’я руйнується, чому батьки не можуть більше жити разом? Як залишитися батьками, не відмовитися від своїх батьківських обов’язків? Як розлучитися цивілізовано?
Це випадки, коли чоловік стає агресивний і в стані афекту б’є дружину.
І жінка думає, що врятує сім’ю, якщо терпітиме й запобігатиме конфліктам. І ось через 12 років спільного життя чоловік знову вдарив її, і вона втратила свідомість. Але згодом вона розуміє, що більше терпіти неможливо, і вирішує розлучитися.
Інша ситуація.
Чоловік систематично принижує всіх членів сім’ї, вступає у психологічний конфлікт із своєю сім’єю, систематично переконує жінку та дітей, що тільки він є досконалим у всьому, а вони – нікчеми, непотріб. Жінка, яку привчили в дитинстві, що головне – бути слухняною, лише через 20 років подружнього життя наважилася на протест проти насильства, яке чинив над нею та дітьми її чоловік.
Нині дуже розповсюджений ще один вид домашнього насильства.
Чоловік утратив роботу, сидить удома. Він навіть не намагається знайти вихід із ситуації. А ось його жінка зуміла знайти вихід, вона працює, навіть непогано заробляє. І це є величезною проблемою. З одного боку, чоловікові важко перелаштувати себе, зламати стереотип і виконати хатню роботу. А з іншого боку, він не знає, куди себе подіти, почувається ображеним. І домовитися про партнерський розподіл обов’язків вони ніяк не можуть.
І ще: наша “національна біда” – алкоголізм чоловіка та його насильницька поведінка.
Що можна зробити? Як запобігти розлученню?
Адже щасливим після розлучення не стає ніхто. А особливо страждають діти. Досить невизначеними стають батьківські функції, міняються стосунки батька та дітей.
Ми б порадили сісти за стіл переговорів, спробувати обговорити свої проблеми, розподілити обов’язки.
Ви можете запитати, які проблеми слід обговорювати?
Відомо, що головне – любити свою сім’ю, своїх дітей, свою дружину, свого чоловіка і з любов’ю знаходити цей вихід. Чоловіки нещасні по-своєму, вони не хочуть кидати сім’ю, вони її люблять, але вони замкнені у своїй трагедії і звинувачують усіх, зокрема своїх улюблених дітей. І від цього нещасні всі. До речі, пам’ятайте: коли дитина зростає у такій ситуації, вона шукає любові й підтримки в інших місцях (на вулиці), навіть відокремлюється від сім’ї і потім не може створити свою сім’ю.
Отже, якщо в сім’ї має місце насильство, страждає жінка – жертва насильства, страждають діти. Давайте подумаємо: людина з гідністю, яка розуміє свої права, яка розуміє, що є насильством, може сказати: “Любий, я такого терпіти не буду. Якщо ти не можеш стримуватися, якщо ти не можеш розв’язувати конфлікти мирно, якщо ми не можемо поговорити, давай не будемо жити разом”. І, ви знаєте, можливо, чоловік не йтиме на нові агресивні дії, насильницьке розв’язання конфліктів, якщо знатиме, що цього не терпітимуть.
Але, на жаль, домовитися в багатьох випадках не вдається, сім’я потерпає від агресії та насильства. Подружжя вирішує розлучитися. Можливо, справа не в насильстві, а просто двоє не можуть жити разом.
Ми вважаємо, що в такому випадку, коли не вдається домовитися й побудувати нормальне життя, треба розлучатися. Та розлучатися цивілізовано.
Виникає запитання: “А як же діти? З ким вони залишаються?”
Традиційно в нашій культурі діти після розлучення залишаються з матір’ю. Батько та мати, на жаль, протягом багатьох років не мали тут рівних прав. Зараз, відповідно до Сімейного кодексу України, чоловіки мають рівні права на доглядання та виховання дітей.
Конвенція ООН про права дитини, до якої приєдналася Україна, припускає, що дитина має право бачитися з батьками, де б вони не знаходилися і в якій би країні вони не проживали.
Ми, на жаль, не готові до виконання цих вимог.
Можна назвати кілька важливих моментів ставлення дорослих до дитини в ситуації розлучення.
Дитині треба говорити правду. Це не означає, що не треба враховувати вікових особливостей дитини, її емоційного стану тощо. Робити це треба тактовно, але послідовно. Коли мати потерпає від систематичного насильства і при цьому каже дитині, що батько хороший, син (чи дочка) сприймає, з одного боку, насильство та знущання як норму поведінки, а з іншого – дитина не готова потім змінити своє ставлення до батька-насильника, змушуючи матір страждати.
У книжці “Ребенок в карусели развода” дають такі рекомендації для батьків, що розлучаються:
· не розв’язувати подружні конфлікти за рахунок дитини;
· не показувати, що колишній партнер є дуже поганою людиною;
· не обманювати дитину і завжди пояснювати, що трапляється у сім’ї.
У якій формі розмовляти з дитиною? Будь-яку серйозну розмову треба вести тоді, коли ви можете все обговорити спокійно. Головне, що треба пояснити дитині,- це зміни в її способі життя. Доброзичливо та м’яко поясніть, як буде організовано ваше наступне спільне життя. Це зніме страх невизначеного майбутнього.
Що не рекомендують робити:
· звинувачувати партнера у присутності дитини;
· звинувачувати в тому, що сталося, інших родичів (бабусю, сестру, дідуся тощо);
· звинувачувати дитину в тому, що сталося.
Є про що подумати. Будьте уважні до дитини в цей важкий період
***************************************************************************
Як підготуватися до навчання у пятому класі
У початковій школі діти тільки знайомилися з навчальною діяльністю, в середній – опановують основи самостійних форм роботи, активніше розвиваються пізнання та інтелект. У цей період батькам потрібно допомогти дитині навчитися самостійних способів здобуття знань: користуватися додатковою літературою, довідниками тощо. Батьки повинні бути готові до того, що, якщо не допомогти дитині, може відбутися зниження інтересу до навчання, з’явитися симптом «розчарування» школяра у своїй позиції учня (через невдачі у виконанні інших видів навчальних робіт), а також небажання виконувати завдання на уроках і особливо вдома, ходити до школи через невиконані уроки. Зрештою починаються конфлікти з учителями, батьками.
Але цього не станеться, якщо правильно пояснити дитині, що з нею коїться. А відбувається ось що. У цей період діти починають виробляти власні погляди, зокрема уявлення про цінність життя, а головне – про значущість навчання. Чимало школярів бувають не готові відповісти собі на всі ці запитання. Тобто в дітей виникає «вакуум мотиву»: колишнє уявлення про навчання як цінність уже не влаштовує, а нових іще не вироблено, вони не усвідомились, не виникли. Тому на запитання «Чи любиш ти вчитися?» діти часто відповідають: «Не знаю…». Тут велика роль належить батькам, які мають допомогти сформулювати певні поняття, мотиви навчання:
· «Для життя вчимося, а не для школи»;
· «Яким і ким я стану – залежить лише від мене»;
· «Я дорослішаю, і це накладає на мене велику відповідальність за те, що відбувається навколо».
Формувати такі мотиви, поняття, цінності повинні значущі для дитини особи (мама, тато, бабуся, дідусь) за умови власного позитивного прикладу.
Звичайно, якщо батьки неодноразово говоритимуть про важливість навчання, а самі при цьому років із п’ять не відкривали книжки, то вся розмова вестиметься за принципом «дитина слухає, але не чує».
Ще один аспект труднощів – спілкування класного керівника з батьками і навпаки. На відміну від початкової школи, батьки одержуватимуть інформацію про своїх дітей від різних учителів і можуть порівняти кілька думок. Батьки помічають зміни у поведінці дітей і намагаються пояснити це неправильне ставлення учителів, особливо класного керівника. Це може породити конфлікт. Не поспішайте. Подумайте, поміркуйте. Осмисліть отриману інформацію, поспостерігайте за дитиною і спробуйте ще раз зустрітися з учителем у спокійній атмосфері, розповісти про особливості сина чи доньки, про проблеми, що виникли під час вивчення предмета, який викладає цей педагог. Вислухайте рекомендації вчителя, «примірте» їх до своєї дитини. Повірте, коли вчитель довідається про проблеми школяра, йому буде легше переборювати бар’єр у стосунках.
Тільки підготувавши дитину до свідомого прийняття особливостей навчання в середній школі, можна вберегти її від зайвих хвилювань. Головне – запевнити в тому, що ви, батьки, завжди поруч, підтримаєте, допоможе.
Пам’ятайте: якщо дитину підтримують, вона вчиться впевненості в собі.
Вашій дитині в перші місяці навчання потрібна буде ваша пильна увага. Увага – це так просто і так необхідно:
1. Контакт очей – дивіться з любов’ю і впевненістю.
2. Ласкавий дотик – частіше торкайтеся до дитини, просто кладіть руку їй на долоню чи на плече.
3. Пильна увага – умійте слухати, а не лише чути. Будьте прихильні до її проблем. Згадуйте частіше себе в її віці: що відчували ви, у чому були труднощі? Проводжайте дитину до школи тільки з позитивними емоціями.
І останнє – незважаючи на всі життєві негаразди, розвивайте емоційну сферу дитини. Наприклад, виїжджайте на природу, присвячуючи при цьому час тільки синові чи доньці, а не друзям. Повірте, це запам’ятається надовго і підживлюватиме душу позитивними емоціями протягом усього навчального року.
Удачі вам, терпіння! Вірю, що адаптація вашого школярика до навчання мине легко.
Але цього не станеться, якщо правильно пояснити дитині, що з нею коїться. А відбувається ось що. У цей період діти починають виробляти власні погляди, зокрема уявлення про цінність життя, а головне – про значущість навчання. Чимало школярів бувають не готові відповісти собі на всі ці запитання. Тобто в дітей виникає «вакуум мотиву»: колишнє уявлення про навчання як цінність уже не влаштовує, а нових іще не вироблено, вони не усвідомились, не виникли. Тому на запитання «Чи любиш ти вчитися?» діти часто відповідають: «Не знаю…». Тут велика роль належить батькам, які мають допомогти сформулювати певні поняття, мотиви навчання:
· «Для життя вчимося, а не для школи»;
· «Яким і ким я стану – залежить лише від мене»;
· «Я дорослішаю, і це накладає на мене велику відповідальність за те, що відбувається навколо».
Формувати такі мотиви, поняття, цінності повинні значущі для дитини особи (мама, тато, бабуся, дідусь) за умови власного позитивного прикладу.
Звичайно, якщо батьки неодноразово говоритимуть про важливість навчання, а самі при цьому років із п’ять не відкривали книжки, то вся розмова вестиметься за принципом «дитина слухає, але не чує».
Ще один аспект труднощів – спілкування класного керівника з батьками і навпаки. На відміну від початкової школи, батьки одержуватимуть інформацію про своїх дітей від різних учителів і можуть порівняти кілька думок. Батьки помічають зміни у поведінці дітей і намагаються пояснити це неправильне ставлення учителів, особливо класного керівника. Це може породити конфлікт. Не поспішайте. Подумайте, поміркуйте. Осмисліть отриману інформацію, поспостерігайте за дитиною і спробуйте ще раз зустрітися з учителем у спокійній атмосфері, розповісти про особливості сина чи доньки, про проблеми, що виникли під час вивчення предмета, який викладає цей педагог. Вислухайте рекомендації вчителя, «примірте» їх до своєї дитини. Повірте, коли вчитель довідається про проблеми школяра, йому буде легше переборювати бар’єр у стосунках.
Тільки підготувавши дитину до свідомого прийняття особливостей навчання в середній школі, можна вберегти її від зайвих хвилювань. Головне – запевнити в тому, що ви, батьки, завжди поруч, підтримаєте, допоможе.
Пам’ятайте: якщо дитину підтримують, вона вчиться впевненості в собі.
Вашій дитині в перші місяці навчання потрібна буде ваша пильна увага. Увага – це так просто і так необхідно:
1. Контакт очей – дивіться з любов’ю і впевненістю.
2. Ласкавий дотик – частіше торкайтеся до дитини, просто кладіть руку їй на долоню чи на плече.
3. Пильна увага – умійте слухати, а не лише чути. Будьте прихильні до її проблем. Згадуйте частіше себе в її віці: що відчували ви, у чому були труднощі? Проводжайте дитину до школи тільки з позитивними емоціями.
І останнє – незважаючи на всі життєві негаразди, розвивайте емоційну сферу дитини. Наприклад, виїжджайте на природу, присвячуючи при цьому час тільки синові чи доньці, а не друзям. Повірте, це запам’ятається надовго і підживлюватиме душу позитивними емоціями протягом усього навчального року.
Удачі вам, терпіння! Вірю, що адаптація вашого школярика до навчання мине легко.